Пошук по сайту


Дослідження політики пам’яті є одним з популярних та актуалізованих напрямків сучасного соціально-гуманітарного знання. Теорія пам’яті (memoria studies) виокремилась у самостійний напрям соціогуманітаристики з другої половини минулого століття,

Дослідження політики пам’яті є одним з популярних та актуалізованих напрямків сучасного соціально-гуманітарного знання. Теорія пам’яті (memoria studies) виокремилась у самостійний напрям соціогуманітаристики з другої половини минулого століття,

Киридон А.М.

Формування версій пам’яті в українському

публічному дискурсі

(Рецензія на : Грінченко Г.Г. Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам’яті СРСР і ФРН часів «холодної війни»: монографія / Гелінада Геннадіївна Грінченко. – Харків: НТМТ, 2010. – 336 с.)
Дослідження політики пам’яті є одним з популярних та актуалізованих напрямків сучасного соціально-гуманітарного знання. Теорія пам’яті (memoria studies) виокремилась у самостійний напрям соціогуманітаристики з другої половини минулого століття, коли вона з художньої метафори поступово перетворюється на наукове поняття. Процес формування та осмислення минулого стали предметом зацікавлення не лише істориків та філософів. Механізми функціонування колективної пам’яті почали вивчатися соціологами та психологами; засоби ретрансляції уявлень про минуле – фахівцями з культурної антропології, реконструкція минулої реальності у художніх творах – філологами та мистецтвознавцями тощо. «Захоплення пам’яттю» (яке припадає на початок 80-х рр. ХХ ст.), останнім часом досягло таких розмірів, що третє тисячоліття, за влучним висловом Гаральда Вельцера та Клаудії Ленц, «захопило Європу маніакально зосередженою на проблемах власної історичної пам’яті»1.

Це зосередження призвело, з одного боку, до появи цілої «індустрії пам’яті»2, що простягається від торгівлі сувенірами з «пам’ятною» історичною символікою та політизованих «битв» за репресовані спогади як капітал історичної пам’яті до формування певного «ринку» академічних книжок і статей, що експлуатують пам’ять як ключове слово3. З іншого боку, загальне захоплення пам’яттю спричинило своєрідну «інфляцію» самого терміна, що використовується не лише в наукових публікаціях, але й у часописах і газетах, теле- й радіовиступах, урочистих промовах і політичних програмах, унаслідок чого поняття пам’яті наділяється змістом, зручним із точки зору поставленого завдання, за яким залишаються неясними як прагматична складова, так і загальна евристична цінність самого концепту.

Попри значний інтерес до проблем конструювання колективних уявлень про минуле, розробка та системне обґрунтування концептуальних засад політики пам’яті лише починає формуватися. Рецензоване видання кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Гелінади Геннадіївни Грінченко «Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам’яті СРСР і ФРН часів «холодної війни» певним чином заповнює лакунарність у вивченні цієї проблеми. Українська історіографія примусової праці цивільного населення країни в нацистській Німеччині під час Другої світової війни наразі не має узагальнювального монографічного дослідження з цієї проблеми, водночас зусилля вітчизняних науковців здебільшого спрямовано на вивчення притягнення до примусової праці мешканців окремих регіонів чи областей України 4.

Монографія Г. Грінченко присвячена місцю, яке в політиках пам’яті ФРН і СРСР посідала примусова праця цивільних громадян у нацистській Німеччині, до якої вони були притягнуті в роки Другої світової війни. У дослідженні висвітлено питання, яким чином та за допомогою яких ресурсів у публічному дискурсі ФРН і СРСР упродовж повоєнних десятиліть формувалися, транслювалися та сприймалися різні версії пам’яті про цю групу жертв нацистських переслідувань, як змінювалося усвідомлення місця примусових робітників у загальному пантеоні учасників війни, яких трансформацій зазнавали значеннєві наголоси та символічне навантаження образів цієї групи людей.

Головним завданням аналізу Авторка визначила «не політичний контроль над пам’яттю про примусову працю та примусових робітників нацистської Німеччини, спрямований на відбір, замовчування чи ідеологічне «перекручування» фактів, а політичне використовування теми примусової праці в контексті легітимації утворюваних повоєнних дискурсів Другої світової (у випадку ФРН) та Великої Вітчизняної (у випадку СРСР) війн» (С. 16-17). Інакше кажучи, у фокусі дослідження опинилося питання не «забуття» чи «витискування» пам’яті про примусових робітників нацистської Німеччини, а вивчення того, як саме, у яких соціальних контекстах та в рамках яких, у тому числі художніх, образів про цей феномен треба було пам’ятати.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1942–1991 рр.: від початку масової депортації на примусові роботи цивільного населення СРСР та перших заходів з конструювання масових уявлень про «німецьку неволю» в радянському офіційному дискурсі до розпаду СРСР та закінчення «холодної війни».

Структура монографії й послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, яка визначалася метою, завданнями та характером студії. Робота побудована за проблемним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури.

Архітектоніка монографії ґрунтується на принципі ризоми, що дозволяє сприймати окремі розділи як цілісні завершені сюжети й водночас формувати повномасштабне уявлення задекларованої проблеми. Відтак, обрана методологічно-теоретична установка дозволила розгорнути дослідження в такому дискурсі: після вивчення основних концепцій «історичної пам’яті» та історіографії проблеми (розділ І), зроблено перехід до аналітики сутності, природи і характеру політики пам’яті в ФРН (розділ ІІ) та СРСР (розділ ІІІ).

Специфіка та оригінальність заявленої теми спонукала Авторку до формування джерельної бази дослідження. Виходячи з перспективи вивчення політичного використання теми примусової праці в контексті легітимації утворюваних повоєнних дискурсів війни, джерельну базу представлено переважно опублікованими матеріалами як такими, що становили основу публічної рефлексії та суспільного «офіційного» осягнення проблеми примусової праці (С.18). Ці матеріали включають наукові праці істориків СРСР, ФРН та НДР, періодичні та неперіодичні видання, а також збірники документів та видання науково-популярного характеру, у яких тематику використання примусової праці в нацистській Німеччині подано відповідно до створюваного в рамках зазначених політик пам’яті образу цього феномену. Дослідниця акцентує увагу на значенні опублікованих листів, спогадів та фольклорної творчості примусових робітників, поетичних та прозових творів, плакатів та фільмів, присвячених цій проблемі. Адже саме вони надали можливість аналізу поєднання «офіційних» наукового та художнього дискурсів та розширили розуміння механізмів конструювання публічного простору пам’яті про примусову працю часів Другої світової війни. Варто відзначити, що в дослідженні використано документи архіву ФРН5. Гадаємо доречним виокремити й той факт, що Г. Грінченко є упорядницею та редактором кількох збірників документів із проблеми остарбайтерів (збірки усних історій та спогадів українських примусових робітників було опубліковано в рамках видавничих проектів Східного інституту українознавства ім. Ковальських ) 6.

У вступі Авторка зазначає, що програма використання примусової праці іноземців, реалізована в нацистській Німеччині, не мала аналогів у світовій історії з часів рабовласництва. За сучасними даними, упродовж усієї Другої світової війни на території Німеччини та на окупованих німецьким Рейхом землях працювало майже 13,5 млн. іноземців: військовополонених, цивільних робітників та в’язнів концентраційних таборів. З них 8,4 млн. були цивільними особами, що потрапили до Рейху з різних країн Західної та Східної Європи. За станом на 30 вересня 1944 р. близько 2,5 млн. цивільних робітників Рейху становили громадяни Радянського Союзу, переважна більшість з яких були українцями. Це була найчисельніша й одна з найбільш дискримінованих груп цивільних робітників, вербування, працевикористання й утримання якої регламентувала ціла низка наказів та розпоряджень, примусово-експлуататорських за своєю сутністю. Широкомасштабне використання праці цивільних робітників із Радянського Союзу загалом й України зокрема тривало з початку 1942 до початку 1945 р., і на території німецького Рейху вони працювали в усіх галузях та сферах, де було запроваджено примусову працю іноземців: у видобувній та обробній промисловості, на транспорті й будівництві, у сільському та домашньому господарствах (С.7).

Дослідниця наголошує, що шлях до визнання примусових робітників як у контексті комплексного вивчення феномену примусової праці та її (від)творення в колективній пам’яті, так і в рамках тривалих дискусій щодо права на компенсацію цієї категорії жертв нацистських переслідувань, був доволі складним та довгим.

За текстом вступу можна виокремити кілька сегментів історіографічного аналізу проблеми (історіографія ФРН; історіографія пострадянського простору (побіжно); вітчизняна історіографія). Передусім Г. Грінченко подає характеристику загальних концептуальних підходів історіографії ФРН, покликаючись на відповідний доробок науковців. Зокрема, Авторка зауважує, що початок інтенсивного вивчення історії примусу до праці за часів Другої світової війни в історіографії ФРН припав на 80-ті рр. ХХ ст. Однак за дуже короткий термін тема здобула таку популярність, що уможливила вже 1999 р. висновок про «працю іноземців» як проблему, що має всі підстави стати найбільш розробленою та всебічно дослідженою в історії нацистського режиму та Другої світової війни (С.8).

Історик підкреслює роль так званої «меморіальної революції» 1990-х років, у контексті якої в історичних дослідженнях, а також публічному суспільно-політичному дискурсі були проблематизовані концепти історичної політики та політики минулого, комеморативних стратегій та практик, історичної колективної та індивідуальної пам’яті тощо. Відтак з 90-х рр. ХХ ст. індивідуальний, суб’єктивний вимір історії примусу до праці потрапив до центру уваги дослідників, які спрямували свою ініціативу на збір та вивчення документів особистого походження, як-от: спогадів, листів, щоденників, але головне – усних історій колишніх примусових робітників.

Від початку 2000-х рр. предметом наукового аналізу стала також проблема відповідальності й історія врегулювання матеріальних претензій жертв нацизму, у тому числі проблема компенсаційних виплат колишнім примусовим робітникам.

У сучасній німецькій історіографії проблеми використання в нацистській економіці примусової праці (яка налічує сотні збірників і статей, десятки авторських і колективних монографій) Г. Грінченко виділяє тематичні пріоритети: загальний аналіз нацистської системи залучення до праці військовополонених і цивільного населення всіх окупованих європейських країн, а також окупованих територій Радянського Союзу; специфіка використання примусової праці в окремих регіонах Німеччини та у різних галузях нацистської економіки; особливі види примусової праці тощо (С. 8-9).

На пострадянському просторі знаковим дослідженням, присвяченому проблемі використання праці радянських примусових робітників-остарбайтерів, Авторка вважає монографію російського науковця Павла Поляна «Жертви двох диктатур. Військовополонені та остарбайтери в Третьому Рейху та їх репатріація» (видана 1996 р., перевид. 2002 р.). Г.Грінченко зазначає, що «ця монографія й до сьогодні залишається найбільш масштабним та у певному значенні канонічним дослідженням історії примусу до праці військовополонених та цивільного населення СРСР, виданим на пострадянському просторі» (С.12). Започатковану в цьому дослідженні спробу аналізу особливостей вербувальної кампанії в різних республіках СРСР та специфіки використання праці радянських громадян за їх національною приналежністю було продовжено в роботах білоруських та українських науковців. Дослідниця зазначає праці узагальнюючого характеру білоруської історіографії, зауважуючи відсутність подібних в українській (С.12-13).

Г. Грінченко пояснює причини активізації в 1990-х рр. суспільного інтересу та зацікавлення науковців України різними аспектами примусової праці та відповідного зростання кількості досліджень. Однією з характерних рис сучасних досліджень феномену примусової праці, на думку Авторки, є (від)творення пам’яті про примусових робітників Третього рейху в рамках активної популяризації та використання в наукових дослідженнях документів особистого походження та здійснюваного на їх основі вивчення приватної, індивідуальної пам’яті про перебування на примусових роботах. Водночас Г.Грінченко зазначає, що в загальному масиві досліджень, присвячених феномену примусової праці в нацистській Німеччині цивільних громадян європейських країн загалом і населення окупованих територій Радянського Союзу зокрема, на сьогодні бракує розвідок, спрямованих на висвітлення питання — яким чином та за допомогою яких ресурсів у публічному дискурсі європейських країн упродовж повоєнних десятиліть формувалися, транслювалися та сприймалися різні версії колективної пам’яті про цю багатомільйонну групу громадян, як змінювалося усвідомлення місця примусових робітників у загальному пантеоні учасників війни, яких трансформацій зазнавали значеннєві наголоси та символічне навантаження образів цієї групи людей (С.16).

У подальшому викладі вступної частини подано мету, завдання, характеристику джерельної бази дослідження та стислий огляд змісту розділів.

У першому розділі монографії «Концепція історичної пам’яті та дослідження політики пам’яті в сучасних соціально-гуманітарних студіях» (С.19-90) розглянуто теоретико-методологічні питання дослідження концептів «історична пам’ять» та «політика пам’яті» з перспективи висвітлення їх виникнення, динаміки розвитку, специфіки використання, а також критики зазначених понять та методів дослідження.

Авторка визначає низку завдань теоретичної частини дослідження: починаючи з «піонерських» ідей М. Гальбвакса, спробувати, по-перше, проаналізувати динаміку розвитку ідеї про взаємозв’язок між історією та пам’яттю, що знайшла своє обґрунтування в роботах провідних теоретиків «меморіальних студій», та з цієї перспективи дослідити основні характеристики концепту «історична пам’ять» як одного з вимірів колективної (соціальної) пам’яті; по-друге, визначити особливості дослідження «політики пам’яті» як одного з підходів у використанні концепту «історичної пам’яті» та виділити основні вектори регулювання колективних уявлень й власне колективної пам’яті за допомогою суспільних практик і норм; та, по-третє, схарактеризувати ключові пункти сучасної критики досліджень колективної історичної пам’яті, у тому числі тих робіт, де колективне осмислення історичних подій та історичного досвіду (реального та/або уявного) розглядається тісно пов’язаним з процесами й результатами ідеологізації минулого як певної «політики пам’яті» (С. 23).

У розділі аналізуються основні положення наукових концепцій про соціальну природу пам’яті французького соціолога Моріса Гальбвакса, поняття «колективної пам’яті» німецького єгиптолога Яна Ассмана, ідеї щодо соціального конструювання пам’яті, механізму її ретрансляції та феномену «забування» американського вченого Пола Коннертона, перетворення певних символів, образів і понять на «місця пам’яті» французького дослідника П’єра Нора, сутність концепту «історична пам’ять» як змістоутворювального конструкту та питання кризи «історичної пам’яті» німецького історика Йорна Рюзена, соціально-сціентистський підхід щодо сутності «історичної пам’яті» британського історика Джона Тоша та інших. Значну увагу приділено розгляду основних напрямків сучасної критики дослідження пам’яті (С.58-89).

Глибокий аналіз теоретичних напрацювань дослідників дає підстави для певних Авторських узагальнень. Зокрема, Г. Грінченко зауважує, що, у цілому, після першого систематичного обґрунтування концепції колективної пам’яті М. Гальбваксом усі наступні дослідження цього феномену так чи інакше продовжують, розвивають або критикують основні положення його теорії, перш за все взаємозв’язки індивіда й суспільства в «просторі пам’яті», усвідомлення пам’яті як знаряддя влади, відношення між історією та пам’яттю тощо, розглядаючи останню не лише як процес селекції подій та їхніх деталей, але й як певну конструкцію, результат цієї селекції, статичну картину образів і символів, що несуть змістовне, емоційне, «ідентифікуюче» навантаження (С.89).

Розглянуті Авторкою як альтернативні, так і близькі за змістом теоретичні конструкції колективної пам’яті, та основні критичні міркування і конструктивні пропозиції щодо «вдосконалення» меморологічних розвідок, дозволили зробити висновок, що оперування терміном «пам’ять» у межах сучасних соціально-гуманітарних досліджень виявляє дві тенденції, вектори яких спрямовані назовні й усередину пояснювального поля цих розробок. Це тенденція опосередкованого присвоювання значень шляхом запозичення термінології з інодисциплінарних вокабуляріїв і зумовлена нею тенденція створення власної території змісту, у межах якої пам’ять як категорія наукового пізнання формує свою евристичну неповторність. Одним з центральних положень останньої є дискусія, яка триває, щодо співвідношення історичного і соціального вимірів у використанні терміна пам’ять.

Йдеться про спрямування дослідницької ініціативи на взаємодоповнювальний аналіз горизонтального й вертикального «зрізів» пам’яті, де горизонтальний є історико-культурним континуумом трансляції пам’яті про минуле, а вертикальний детермінований належністю індивіда до тієї чи іншої соціальної групи. Авторка розкриває смислову наповнюваність цих зрізів. Горизонтальний зріз дає можливість історичного аналізу колективної пам’яті, по-перше, як культурної пам’яті нації — тобто феномену колективного запам’ятовування й забування, націленого на відбір і збереження знань про найбільш значуще для нації минуле, яке часто набуває форми міфу і підтримується за допомогою святкової церемонії та ритуалу. По-друге, горизонтальний зріз дає можливість історичного аналізу колективної пам’яті як пам’яті комунікативної, яка охоплює спогади сучасників подій, підтримується повсякденним спілкуванням у межах індивідуальних біографій і звернена на недавнє минуле, тобто останні 80–100 років. Зі свого боку, вертикальний зріз пам’яті певного соціуму виступає контекстом аналізу так званих «мнемонічних спілок», для яких пам’ять про будь-яку подію є засобом підтримання й репрезентації колективної ідентичності (С.89-90).

Історик підкреслює, що одним із основних напрямків сучасних досліджень політики пам’яті є аналіз механізмів політичного контролю над пам’яттю та засобів її політичного використання, спрямованих на формування суспільно значущих образів минулого та легітимацію на їх основі тієї чи іншої політичної сили або режиму влади (С.90). У подальших розділах монографії Авторка вдається до детального вивчення можливостей неофіційних дискурсів та публічних ініціатив у конструюванні колективних просторів пам’яті.

Другий розділ «Примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам’яті ФРН: компенсаційний дискурс та «моральна економія» визнання» (С.91-180) присвячено аналізові взаємозв’язку політики пам’яті ФРН про жертви нацистських переслідувань загалом та примусових робітників зокрема з урегулюванням компенсаційних вимог як монетаризованої форми актуалізації пам’яті про примусову працю часів Другої світової війни. Інституціональний вимір політичного використовування цієї теми розглянуто в контексті аналізу введення питання нацистського примусу до праці в поле суспільно-політичних дискусій та законодавчих ініціатив, соціальний, своєю чергою, – у рамках поетапного усвідомлення повоєнним німецьким суспільством злочинного характеру використання примусової праці.

Розглядаючи «подолання минулого» не тільки як результат, але як тривалий і суперечливий процес, основний акцент Г. Грінченко робить на наступних питаннях: по-перше, що й кого саме на різних етапах подолання нацистського минулого пам’ятали та вшановували німці та яку «політику минулого» у цьому зв’язку проводили офіційні кола ФРН; по-друге – яким чином зміна зовнішньополітичної та внутрішньодержавної ситуації впливали на формування масових уявлень про жертви націонал-соціалістичного переслідування та як саме в цьому контексті в західнонімецькій державі сформувалася концепція відповідальності за примусове притягнення до праці цивільного населення європейських країн, у тому числі українських остарбайтерів, як окремий злочин націонал-соціалістичної держави. Інтегративним чинником, що поєднав ці три питання, Авторка визначила «компенсаційний дискурс з відшкодування втрат жертвам націонал-соціалізму як монетаризована форма актуалізації пам’яті про примусову працю часів Другої світової війни» (С. 93).

У висновках до розділу Авторка виокремлює особливості західнонімецького досвіду формування пам’яті про примусову працю та примусових робітників, акцентуючи увагу на таких його найважливіших характеристиках. По-перше, він підпорядковувався полеміці навколо питання компенсацій жертвам нацистських переслідувань, по-друге, реалізовувався у двох площинах: міжнародно-правового та внутрішньодержавного врегулювання цієї проблеми.

Г. Грінченко відзначила головні зміни публічного дискурсу ФРН щодо феномену примусової праці, які відбувалися впродовж другої половини ХХ ст. По-перше, змінилося ставлення до примусових робітників як постраждалих від нацистського свавілля (примусова праця почала розглядатися не як трудовий захід воєнного часу, а як злочин нацистського режиму). Із середини 1980-х рр. визначальною рисою дискурсу про примусову працю постає визнання насамперед страждань примусових робітників та віктимізація їхнього досвіду.

По-друге, дискурс про примусову працю як таку, що використовувалася здебільшого у промисловому секторі економіки нацистської Німеччини, розширив свої межі завдяки включенню сільського й комунального господарства та інших галузей економіки, які визнали свою відповідальність за використання впродовж війни примусової праці. Водночас в монографії зазначається, що при цьому, однак, визнання колективної відповідальності спричинило певне абстрагування від конкретної провини конкретного підприємства чи конкретної особи (С.179).

По-третє, цей дискурс зазнав впливу чинника часу, який диференціював «боржників» і «кредиторів» за віком, досвідом та власною «причетністю до справи». Переважна частина примусових робітників, особливо з країн Східної Європи, під час війни були ще доволі молодими людьми, тож тривалий час чекали якщо не на компенсацію, то на визнання. У промислових та політичних колах Німеччини за цей час відбулася повна зміна поколінь, і на кінець ХХ ст. останні представники постраждалих отримали визнання від нащадків тих, хто завинив перед ними. Авторка наголошує: «Таким чином, дискурс про примусову працю як дискурс довгого шляху до визнання у своєму сучасному вигляді поєднав зміст конкретного досвіду страждання з визнанням історичної відповідальності за скоєний у минулому злочин» (С.180).

Визначаючи особливості дискусії західних країн щодо вшанування й увічнення пам’яті про жертви нацизму, Авторка виокремлює дві суперечливі тенденції: сакралізації результатів «пророблення» та «подолання» нацистського минулого – з одного боку, та обговорення сум компенсацій і пов’язаної з цим монетаризації історичної провини – з іншого (С.180).

У третьому розділі «Регулювання колективних уявлень про примусову працю в нацистській Німеччині в офіційному радянському дискурсі: периферійний статус та особливості репрезентації» (С.181-294) проаналізовано місце проблеми примусової праці в нацистській Німеччині в офіційному радянському дискурсі з точки зору вивчення конструювання та динаміки презентації образів примусових робітників, а також висвітлення характерних ознак цих образів, що формувалися й були представлені в межах радянського проекту пам’яті про війну впродовж усього повоєнного часу.

Аналіз місця проблеми примусової праці та образів «невільників» у радянському повоєнному дискурсі Авторка певною мірою спрямовує на спростування поширеної у пострадянських дослідженнях точки зору на примусових робітників як «забутих» жертв війни, а пам’яті про них – як «витиснутої» чи «замовчуваної». Як показано в цьому розділі, розпочатий ще під час ведення воєнних дій процес перекладання подій війни в набір упорядкованих спогадів до середини 1950-х рр. не був реалізований у чіткий та змістовний проект пам’яті, яким він постав у 1960-ті рр. На думку дослідниці, з огляду на традиційну версію війни періоду розвинутого соціалізму досить несподіваним виглядає місце, яке в публічному просторі радянської держави впродовж цілого десятиріччя (з 1943 до 1953 р.) було відведено репрезентації досвіду перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині. У цей період на сторінках газет і журналів, популярних видань віршів і пісень воєнної доби, тематичних збірників і збірників документів публікується величезна кількість зразків фольклорної творчості примусових робітників, їхніх листів і розповідей, а також художніх творів, присвячених «фашистській неволі» (С. 292). Зазначається, що пік подібних публікацій припадає на 1947–1949 рр. та спадає на початку 1950-х рр. На переконання Авторки хронологічно це було пов’язано із закінченням процесу репатріації та поверненням основної маси вивезеного на примусові роботи населення у СРСР, а з точки зору політики пам’яті — з намаганням влади створити у масовій свідомості певний образ цієї численної групи населення, яку потрібно було «наново» інтегрувати у суспільство (С. 292-293). Водночас дослідниця фокусує увагу на необхідності врахування міжнародної повоєнної ситуації. Передусім йдеться про перші спроби врегулювання питання компенсацій жертвам нацизму, що залишалися невизначеними до 1953 р. З цього року полеміка навколо компенсацій примусовим робітникам перемістилася з царини міжнародної політики до німецького федерального цивільного права, а для СРСР, водночас із завершенням повернення цієї групи населення на Батьківщину, перестала бути такою, на яку потрібно певним чином реагувати, навіть за умов ігнорування участі у підписанні як Лондонської угоди з питань боргів, так і Люксембурзьких угод 1952 р. про реституції та компенсації жертвам нацизму (С. 293).

На думку Авторки, саме на початок 1950-х рр. було остаточно визначено семантичні межі та «набір» характерних ознак образу примусового робітника, для доведення й презентації яких у радянські часи долучалися різні джерела збереження й трансляції пам’яті: «Такими семантичними межами стало перебування впродовж війни на території ворожої країни, а головними характерними ознаками утвореного в цих межах образу виступили ознаки туги й протесту» (С. 293).

Г.Грінченко зауважує, що в перші повоєнні роки примусова праця в нацистській Німеччині репрезентувалася переважно за допомогою образу дівчини-полонянки. Найпомітнішу роль у формуванні цього образу відіграла фольклорна творчість примусових робітників, що інтенсивно публікувалася аж до середини 1960-х рр. Серед літературних творів українських радянських письменників, які долучилися до створення цього образу, Авторка називає твори А. Малишка, М. Рильського, П. Усенка, О. Ющенка та ін.

Водночас Дослідниця звертає увагу на формування в перші повоєнні роки й образу примусового робітника як борця антифашистського опору (образ почав активно експлуатуватися вже із середини 1960-х рр., певною мірою витіснивши образ дівчини-полонянки). Вибудовуючи пояснення наведених міркувань, Авторка пов’язує це з остаточним утвердженням переможної версії війни, побудованої у термінах боротьби та героїзму, а не полону чи неволі. В монографії звертається увагу на те, що до створення цього образу долучалися дещо інші джерела збереження й трансляції пам’яті, у першу чергу – спогади учасників руху Опору та публіцистичні й науково-популярні твори на відповідну тематику (С. 293).

Констатуючи безсумнівне переважання в радянській версії пам’яті про війну 1960–80-х рр. героїчно-переможної складової, Авторка зауважує, що «страждання цивільного населення, зокрема й остарбайтерів, не могли бути нівельованими й вилученими з публічного дискурсу» (С. 294). До кінця існування Радянського Союзу образ примусового робітника як полоненого й борця якщо й підлягав ревізії, то лише в напрямку послаблення акцентування на його «особливості» стосовно інших жертв нацистських злочинів. Ніколи не «витиснутий», цей образ посів особливе (периферійне, проте репрезентативне) місце в офіційному публічному дискурсі про війну.

У висновковій частині рецензованої праці зазначається, що після закінчення «холодної війни» та краху комуністичних режимів компенсаційний дискурс і політика пам’яті про примусових робітників доби націонал-соціалізму вступили в заключний етап свого розвитку завдяки включенню в орбіту виплат багатомільйонній групі колишніх примусових робітників з країн Східної Європи та розпочатому в цих країнах активному конструюванні власного «простору пам’яті» цієї категорії жертв нацистських переслідувань. На думку Авторки, фінальною крапкою в питанні компенсаційних виплат стала діяльність Загальнонімецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», створеного 2000 р. Водночас зауважено, що основні передумови фонду було сформовано довгою та тривалою дискусією щодо відповідальності за злочинний характер притягнення до примусової праці та практикою відшкодувань, проведених під час «холодної війни». Розмірковуючи про континуальність процесу колективного усвідомлення німецьким суспільством провини за скоєний у роки війни злочин щодо примусових робітників, Авторка маркує його початок від початку «холодної війни» та концептуалізацію наприкінці минулого сторіччя. Варто погодитися з твердженням Історика щодо розгляду цього процесу як невід’ємної частини ширшого суспільно-політичного руху ФРН, що згодом дістав назву «подолання» нацистського минулого, тобто формування критичного, відповідального, побудованого в термінах колективної провини за історичну несправедливість ставлення до цього періоду.

Політика пам’яті ФРН стосовно примусових робітників реалізовувалася у роки «холодної війни» як на рівні наукового, так і публічного звернення до минулого й пам’яті. Від сприйняття примусових робітників як бандитів та мародерів, через усвідомлення «нормальності» примусової праці як невід’ємного супровідного явища війни та певне «витискування» цієї проблеми на узбіччя суспільно-політичних дискусій (від)творення пам’яті про цю групу людей до кінця «холодної війни» остаточно утвердилося в рамках визнання відповідальності за скоєний щодо них злочин. Авторка зазначає, що безпосередній зв’язок між усвідомленням цієї несправедливості стосовно примусових робітників і визнанням провини, насамперед у вигляді грошової компенсації, призвів до певної монетаризації пам’яті, що передувала вибудовуванню символічного простору пам’яті про цю групу жертв нацизму.

Порівнюючи заявлені репрезентаційні дискурси, дослідниця робить висновок: на відміну від континуальності процесу колективного усвідомлення німецьким суспільством відповідальності за злочинні та протиправні дії щодо робітників рабської та примусової праці, а також поступового, розпочатого під час «холодної війни» (від)творення та вшановування пам’яті про цю категорію жертв нацистських переслідувань, конструювання «простору пам’яті» колишніх примусових робітників та уведення цієї проблематики в поле пострадянських суспільно-політичних і наукових дискусій характеризується дисконтинуальністю, розривом та «забуванням» тієї версії пам’яті про примусових робітників, що склалася за радянських часів (С. 296). За результатами дослідження Г.Грінченко констатує, що з початку 1990-х рр. у пострадянській (у тому числі вітчизняній) публіцистичній і науковій літературі була сформована та набула нормативного значення теза про «вщент викреслені» в офіційній радянській версії війни історію, творчість і пам’ять цієї групи населення.

Причини виникнення цієї тези Авторка пояснює, по-перше, монетаризацією пам’яті, що виникла в контексті компенсаційного дискурсу. Йдеться про те, що введення в публічний простір пострадянських країн теми (а згодом і практики) відшкодування втрат колишнім примусовим робітникам як окремій категорії жертв нацистських переслідувань призвело до штучного витискування попередньої радянської версії пам’яті про примусову працю та примусових робітників як спрощеної, однобічної й такої, що не відповідала жорстким реаліям примусової праці, котрі потребували на матеріальне відшкодування. Виплати лише цій категорії жертв за невирішеності питання компенсацій, наприклад військовополоненим, а також на тлі скрутного становища та мізерних пенсій інших громадян, які пережили війну, потребували такого введення компенсаційної тематики в публічне поле, яке, попри всю обґрунтованість справедливого характеру компенсації за рабську та примусову працю, запобігало б можливому невдоволенню з боку тих, хто не підпадав під компенсаційне врегулювання. Звідси, на думку Дослідниці, походить пострадянське конструювання такого образу примусових робітників Третього рейху, що поєднав моральні та фізичні випробування впродовж війни зі стражданням від «витісненої пам’яті» за радянських часів.

Другу причину Дослідниця виводить із загального ідеологічного контексту заперечення та відмежовування від радянської спадщини, характерного для початку 1990-х рр., за якого «забування» радянського минулого набуло конститутивного характеру задля формування нової ідентичності та надання «життєвого простору» новим проектам, у тому числі з (від)творення історичної пам’яті про Другу світову війну. За цих умов, на думку Авторки, «структурна амнезія» репрезентованої в перші пострадянські роки пам’яті про примусову працю в нацистській Німеччині як такої, що була позбавлена можливості існування за радянських часів, відповідала загальним суспільним настроям і соціальним потребам. Результати дослідження дозволили стверджувати, що і за формами оприлюднення, і за головними значеннєвими наголосами та семантикою відтворюваних образів (жертви та героя) сучасний дискурс примусової праці має багато спільного з тим, що вельми специфічним, проте репрезентативним для свого часу чином був представлений у радянському публічному просторі (С. 297). Окреслену проблему Авторка пропонує як перспективу подальших досліджень (від)творення пам’яті про колишніх радянських примусових робітників Третього рейху, в яких і німецька, і радянська версії часів «холодної війни» мають бути інтегрованими як структуро- та змістоутворювальні.

Імпонує стиль та авторська манера викладу матеріалу, оперування науково-понятійним апаратом, добротний текст монографії. Заслуговує на схвалення велика пошукова й аналітична робота, здійснена авторкою, залучення широкого комплексу історичних та історіографічних джерел, значна частина яких (з огляду на характер дослідження) – німецькомовні. Відрадно, що Авторка не приймає беззастережно певні думки західних науковців, намагаючись вибудовувати власне бачення чи інтерпретацію проблеми. Не можна не відзначити сумлінність Авторки в якісному оформленні наукового апарату дослідження.

Водночас, на наш погляд, можливо було б доречним до історіографічного масиву запропонувати класифікацію історіографічних джерел з чітким обґрунтуванням критеріїв.

Дещо відмінними у плані структурно-композиційному видаються розділи другий, присвяченій формуванню політики пам’яті задекларованої проблеми в ФРН, і третій, в якому розглядається регулювання колективних уявлень про примусову працю в нацистській Німеччині в офіційному радянському дискурсі. Зокрема, в розділі ІІІ подано дискурсивно-семантичний аналіз широкого комплексу джерел, за допомогою яких упродовж воєнного та повоєнного часу в офіційному радянському «просторі пам’яті» конструювався та транслювався образ примусової праці та примусових робітників, а саме: пропагандистські матеріали воєнного часу та перших повоєнних років, художні фільми, листи, спогади та фольклор примусових робітників, опубліковані за радянських часів, художні прозові та поетичні твори, безпосередньо присвячені «невільникам Третього рейху», збірники документів та наукові дослідження з цієї тематики. Динаміку художньої презентації образів примусових робітників Авторка подає за проблемно-хронологічним принципом із виділенням певних етапів та характерних ознак використання «примусово-невільницької» риторики в межах радянської політики пам’яті про війну. Натомість у розділі другому головний акцент відчутний не на варіативності й характері джерел у плані відображення в них образу, а саме на процесі формування масових уявлень про жертви націонал-соціалістичного переслідування під впливом зовнішньополітичної та внутрішньодержавної ситуації. Поділяючи й поважаючи авторське бачення такого підходу, гадаємо, що слушно було б показати відмінність не лише в формуванні пам’яті про примусову працю в нацистській Німеччині, але й порівняти характер фіксації в публічному дискурсі.

Хотілося б бачити дещо розлогішими загальні висновки роботи, зокрема за рахунок розширення аспекту компаративістики.

Утім, ці зауваження мають характер побажань і ніяк не применшують новаторського, солідного та водночас цікавого наукового доробку Гелінади Геннадіївни Грінченко. Рецензована монографії дає імпульс і відкриває нові перспективи досліджень формування та сутнісного наповнення політики пам’яті на різних етапах історичного розвитку.

1 Вельцер Х., Ленц К. Поколение дедов в Европе. Результаты сравнитель­ного изучения механизмов культурной преемственности в европейских странах / Х.Вельцер, К.Ленц // Отечественные записки. — 2008. — № 44(5). — С. 6.

2 Klein K. L. On the Emergence of Memory in Historical Discourse / K. L. Klein // Repre­sentations 69. — Winter 2000. — P. 127.

3 Грінченко Г.Г. Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам’яті СРСР і ФРН часів «холодної війни»: монографія / Гелінада Геннадіївна Грінченко. – Харків: НТМТ, 2010. – С. 19.

4 Напр.: Гальчак С. Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому райху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С.Д.Гальчак. — Винниця: Книга-Вега, 2003. — 344 с.; Він же. На узбіччі суспільства: Доля українських «остарбайтерів» (Поділля, 1942–2007 рр.). — Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2009. — 768 с.; Пастушенко Т. В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова пра­ця, репатріація (1942–1953) / Т.В.Пастушенко. — К.: Інститут історії України, 2009. — 284 с.

5 Bundesarchiv/Militärarchiv, Freiburg i. Br. (BA/MA). — NS-1, № 544; Bundesarchiv/Militärarchiv, Freiburg i. Br. (BA/MA). — RW 31: Wirtschaftsstab Ost.

6 Невигадане: Усні історії остарбайтерів / авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Х. : Райдер, 2004. — 236 с.; «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів / Г. Грінченко (гол. ред.), І. Ястреб, О. Стасюк та ін. — Х. : Право, 2009. — 208 с.; Спогади-терни: Про моє життя німецьке…: Спогади про перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині / голов. ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко; упоряд., коментар І. Є. Реброва. — Х.: Право, 2008. — 448 с.


поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті європейський...
Другої світової війни. У вересні 2008 року Європейський парламент своєю Декларацією визначив 23 серпня – день підписання Пакту між...

Витяг з листа доіппо від 1 04. 2013 р
Чорнобильській аес» та з метою належного шанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській аес, увічнення пам’яті...

Джерело пам’яті та народної мудрості
...

Приурочена до річниці голодомору в Україні 1932 1933 років
Цей урок присвячений пам’яті мільйонів українців, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним...

Відділ освіти виконкому Саксаганської районної у місті ради
Криворізької міської ради, з метою відновлення та збереження національної пам'яті про участь українців І дніпропетровщини у Великій...

Указ президента україни №604/2012
Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, ушанування пам'яті полеглих у боротьбі за свободу Батьківщини, посилення соціального захисту...

«Вічно в пам'яті народу» урок історичної пам'яті
Діти, шановні ветерани. Сьогодні ми відзначаємо 67 річницю визволення України від німецько – фашистських загарбників. Це свято близьке...

Методичні рекомендації до проведення тематичних уроків, лекцій, бесід...
Ина готується до вшанування роковин трагічних подій на Майдані, пріоритетного значення набуває проведення тематичних уроків, годин...

Матеріали І рекомендації українського інституту національної пам’яті...
Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» та Закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у...

Виховна година до дня пам'яті жертв Голодомору
Мета. Ознайомлювати учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка