Пошук по сайту


6.4. Б.Спіноза та Г.Лейбніц – тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію - Віктор Леонтійович Петрушенко

Віктор Леонтійович Петрушенко

Сторінка12/40
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

6.4. Б.Спіноза та Г.Лейбніц – тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голандський філософ Б.Спіноза (1632 – 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. “стояти під…”, “бути в основі”). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі” доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою “Етика” Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність. До того ж стає зрозумілим, що в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються, а всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання – модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духовного). Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Здавалося б, вона приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все “під кутом зору вічності”, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646—1716) захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповтор­ність слід вважати характеристиками самої субстанції.. Перший принцип його філософії — принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша — другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).

Лейбніц постулює положення, згідно з яким між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципові неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності) ніколи його не досягає. Тому точка — це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія — границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій — це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).

Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальної досконалості.

Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв'язку, коли взаємозв'язок постає як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г.Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони не фізичні точки (останні подільні), не математичні (вони абстрактні, не реальні), а особливі — "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і тілесні, і духовні. Монади дуже активні. Вони породжують духовний рух, матеріальний рух і фізичні процеси. Існують три класи монад: перший становить неорганічний світ, другий — світ тварин і третій клас — це люди, причому кожному подальшому класові притаманні риси попередніх. За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад — ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.

У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.

Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г.Геґеля.

6.5. Б. Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина — це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог.

Висновки

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів.

Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.

З огляду на сказане очевидно, що філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

Резюме.

  1. Епоха Нового часу, наслідуючи паростки нового, що зародилися в епоху Відродження, здійснила революційні зміни в усіх сферах суспільного життя, але перш за все це була епоха формування та утвердження буржуазних суспільних стосунків, перетворення окремого індивіда на автономну самодіяльну одиницю суспільного життя, становлення засад індустріального виробництва; це була також епоха панування механістичного світобачення та мислення “здорового глузду”.

  2. За умов бурхливого розвитку наукового пізнання методологічним пошукам у філософії Нового часу належало вагоме місце; філософи цієї епохи вважали, що прагнення мати істинні знання можуть бути задоволені лише наукою, а для науки найпершого значення набуває проблема пошуку істинного методу пізнання; у методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм та раціоналізм, які, фактично, окреслювали засади мислення “здорового глузду”.

  3. Гносеологія Нового часу чітко визначила найперші джерела пізнання та прийшла до висновку, що шляхи істинного пізнання повинні проходити через врахування так званих “первинних якостей” речей – їх геометрико-математичних характеристик; у такий спосіб філософія Нового часу підводила ідейний фундамент під механістично налаштовану науку.

  4. В онтологічних дослідженнях Нового часу провідне місце належало концепціям субстанції, які окреслились у вигляді монізму та плюралізму, ідеалізму та матеріалізму.

  5. У філософських осмисленнях людини епоха Нового часу також постала суперечливою: з одного боку тут панувало бачення людини в окресленнях механістичного світобачення або ідей Просвітництва, але, з іншого боку, тут чітко виявилися симптоми, що засвідчували розуміння того, що людину не можна туди вписати, що людина постає відстороненою від того світу, де панують фізичні закони природного буття; в той же час ця епоха піднесла на новий рівень дослідження суспільних процесів та історії.

Для розвитку філософії епоха Нового часу була досить плідною, оскільки філософія досягнула тут нового рівня деталізації власної проблематики, нового рівня систематизації знань; в цю епоху виникла ціла низка нових філософських наук та напрямів.

РОЗДІЛ 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

План (логіка) викладу матеріалу:

7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

7.2. Іммануїл Кант — засновник німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта.

7.3. Філософські ідеї І.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінга.

7.4. Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.

7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.
Ключові терміни і поняття.

АПРІОРНИЙ ТА АПОСТЕРІОРНИЙ – дослівно: “перед досвідний” та “після досвідний”; поняття філософії І.Канта, який вважав, що задля пізнання людському розумові потрібні його власні форми, які передують пізнанню, а тому постають апріорними; все, що проходить через досвід, набуває рис не просто інтелектуальних форм, а знання, яке, отже, завжди апостеріорне.
ДРУГА РЕФЛЕКСІЯ (або “РЕФЛЕКСІЯ РЕФЛЕКСІЇ”) – за Г.Гегелем, той рівень самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, а лише свої власні акти, висвітлюючи поле свого “чистого” споглядання; саме така рефлексія здатна усвідомлювати себе як єдине та всеохоплююче середовище будь-якого змісту, а логікою другої рефлексії може бути лише логіка самовідрізнання та самопоєднання – логіка внутрішніх суперечностей, тобто діалектична логіка.
ПРЕДМЕТ (мислення і пізнання) – частина об’єкта, які виділена, помічена та відмічена людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності; через це той же самий об’єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних галузей пізнання.
РОЗВИТОК – за Гегелем, такий тип зв’язку, який резюмує, підсумовує усі можливі зв’язки та взаємодії дійсності, тобто це є “зв’язок усіх зв’язків”; тому лінія розвитку найбагатша за змістом від будь-яких інших типів зв’язку, а тому пізнання розвитку ущільнює пізнання, робить його більш насиченим та ефективним.
СИСТЕМА ЗНАННЯ – за Гегелем, будь-яке знання, що претендує на істинне, має бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане позбавленим однобічності та випадковості; взаємний зв’язок усіх компонентів знання не лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.
СУБСТАНЦІЯ – СУБ’ЄКТ – основна характеристика абсолютної ідеї у філософії Г.Гегеля, оскільки остання не лише все включає у свій зміст, а й постає єдиним джерелом руху та активності.
Я І ТИ – відношення, яке у філософії Л.Фейєрбаха постає єдиною справжньою основою та умовою людського спілкування: лише тоді, коли ми бачимо у співбесіднику “Ти”, тобто принципово рівне та споріднене нашому “Я”, можливий справжній, виправданий діалог між людьми.

7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії

Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну проблематику та найважливіші надбання людської думки? — Без сумніву, досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну філософію.

7.2.Іммануїл Кант — творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта
У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди: Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданням пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з’ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний (70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичногно розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?". Антрополо­гічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?"

У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: “Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого—з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтовав з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання. “Коперніканський переворот” І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. І.Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І.Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоби через це вже отримати знання. Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні" — переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом. Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина – це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об’єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід — це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту — розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І.Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І.Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

Схожі:

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Державний стандарт професійно-технічної освіти
Коваленко Віктор Михайлович, директор Міжрегіонального центру професійно-технічної освіти автомобільного транспорту та будівельної...

Словник
Словник підготували та уклали доктор історичних наук Сабадирьов Іван Леонтійович професор кафедри "Українознавство" Одеського державного...

Конспект лекцій розроблений у відповідності до листа Міністерства...
Короп Ігор Володимирович, Ревтюк Євген Антонович, Петренко Віктор Павлович – Інтелектуальна власність /Конспект лекцій для студентів...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка