Пошук по сайту


9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст - Віктор Леонтійович Петрушенко

Віктор Леонтійович Петрушенко

Сторінка16/40
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40

9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії – настільки він є насиченим різноманітним змістом. Досить лише згадати те, що у ХХ ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникла у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперуванням інформації, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. У ХХ ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через “Інтернет”) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов’язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилась культурна багатоманітність людства. Словом, якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у ХХ ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії. По-перше, філософія у ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різного роду філософських товариств. Це значить, що у своїх основних проявах філософія ХХ ст. є некласичною. Більше того, можна впевнено стверджувати, що зміст і значення явища некласичності саме у філософії ХХ ст. розкрилися із найбільшою повнотою та яскравістю. По-друге, відчутно змінилася мова такої філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою. По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та предметні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту свої інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. У цьому сенсі своїм розвитком філософія ХХ ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів, і т. п. По-четверте, цікавою особливістю філософії ХХ ст. постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даному столітті, а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню історію філософії. У ХХ ст., поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують ніби-то історично віджилі напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку “нео-“: неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим, фактично, засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людського інтелектуального осмислення. І все це, по-п’яте, привело до того, що у філософії ХХ ст. відбулася певна, інколи – досить радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У ХХ ст. продовжували нарощуватися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб’єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об’єкта та суб’єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці ХХ ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: “Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню” (История современной зарубежной философии: компаративистский подход. – СПб., 1997.- С.49). Погодимося, що між “любов’ю до мудрості” та “технікою встановлення співмірності” пролягає колосальна дистанція. Нарешті, по-шосте, у ХХ ст. почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами близьких до неї сфер інтелектуальної діяльності. На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і пр. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у ХХ ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Отже, філософія ХХ ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХст.
У ХХ ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву “сцієнтизму” (з англ. – “sciens” – наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. На початку ХХ ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у ХІХ ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії. Її предметом повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.). Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого “логічного позитивізму” або неопозитивізму. У ХХ ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); 3) нарешті, в першу декаду ХХ ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-Варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К.Твардовський (1866-1938). Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою “верифікація” – перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних “атомарних суджень”; виділення у реальності таких само “атомарних фактів”; співставлення “атомарних суджень” із “атомарними фактами” та обгрунтування отриманих результатів. Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність – хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна “Логіко-філософський трактат”, який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В “Трактаті” стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова – це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або – конвенціональності. Ідея фальсифікації пропанувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців (“конвенція” – угода). На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так. По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку: стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які неможна співставити із фактами; це, наприклад, ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Тобто, сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по-сьогодні; на початку 70-х років ХХ ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом (“після позитивізму” або “пізній позитивізм”). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.).

До сцієнтистських напрямів у філософії ХХ ст. належить також Марбурзька школа неокантіанства, найбільш авторитетними представниками якої були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука), практичну (етика), естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуацію буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності. Врешті Е.Кассірер дійшов до висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину “Homo simbolicus” (Людина символізуюча).

Варто згадати також представників “радикальної епістемології” (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.), які вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає антомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині ХХ ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

З позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А, з іншого боку, воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об’єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об’єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).


    1. Напрями антропологічного спрямування.

Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії ХХ ст. постають філософські осмислення людини. Проблема людини у цьому століття набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у ХХ ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б якихось своїх необхідних якостях. Тож у ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саму у плані намагання з’ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у ХХ ст. приблизно у той же самий час; це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою – фрейдизм та неофрейдизм; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і – 40-і роки.

Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку ХХ ст. – феноменології Е.Гуссерля (1859-1938). За своїм змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропологією і культурологією: Е.Гуссерль починав із вимоги створити філософію як науковчення, що буде базуватися на продукуванні точних завершених знань; проте в 30-і роки він почав все більше цікавитися питаннями розвитку культури та людським у ній становищем. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з’явилося (“феномен” із давньогрецької — явище, з’явлення). Чи існує щось поза феноменом — питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів. Чи це можливо? Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший “ейдос” (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її “феноменологічною редукцією”), ми отримаємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто залишимо її порожньою. Отже, найперший та неподільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості – найнадійнішим знанням, винайдення якого дасть можливість розв’язати цілу низку наукових проблем. Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери людської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво безсумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політології; зокрема, в останній її методи використовують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду політичним діячам.

Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб’єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності. Пояснюючи цей принциповий момент екзистенціалістського бачення феномену, Ж.-П.Сартр писав: “Нехай ви бачите дерево. Ви бачите його на тому місці, де воно є: край дороги, серед пилу, самотнє та викривлене під сонцем, у 20 кілометрах від середиземноморського узбережжя. Воно не змогло би увійти у вашу свідомість, оскільки воно має іншу природу… Це дерево не є абсолют, який увійшов у комунікацію із нами опісля того, як він існував. Свідомість та світ надані разом” (Кузнецов В. Жан-Поль Сартр и экзистенциализм.- М., 1969.- С.30-32). Найбільшого розвитку та поширення ідей екзистенціалізму здобули у Німеччині, Франції, Італії, частково – у Італії та Японії. Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля, М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше – “фундаментальна онтологія”. Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людини. Присутній був у М.Хайдеггера і інший, приницпово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, і т. д.; наприклад: Що є дерево? – Дерево є рослина. Що є рослина? – Це є вид органічних процесів. І т. д. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї. Звідси випливає два наслідки: 1) людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання; 2) людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття. Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об’єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об’єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Таким чином, буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера – “Буття і час”). Хайдеггер стверджує, що забігаючи наперед та плануючи свої дії, людина врешті бачить попереду одну свою неминучу можливість – смерть. Смерть – природне та логічне завершення буття, лише вона надає людському життєвому блуканню завершення, а, отже, і сенсу. Проте людей вона лякає, бо за відсутністю нових можливостей вони бачать лише порожнечу. Під тиском страху смерті людина починає гарячково завантажувати себе різними повсякденними справами, входить у “стурбоване” ставлення до всього і перетворюється на “Воно” – дещо середнє та посереднє, бо прагне “жити як всі”. Фактично, людина є “вартовим буття”, “при-бутті-перебуванням”, тобто унікальною демонстрацією можливих виявлень буття, але страх смерті веде її до зради своїй унікальності. Що можна протиставити такому тиску повсякденності та видобутку життєвого простору? – На думку М.Хайдеггера, - тільки гідне мислення (згадаймо Б.Паскаля!), мислення на межі буття та небуття. Проте… Одну із праць – “Що значить мислити?” –М.Хайдеггер завершує словами: “… Наше мислення ще не потрапило у свою власну стихію. Ми мислимо ще не у власному значенні цього слова”.

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціалізм Ж.-П.Сартр зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.П.Сартра – “Буття і ніщо”); поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людині існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, щоб не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті. Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він також вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: 1) страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи “як всі”; 2) свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою чи не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій. Слід також додати, що Ж.П.Сартр, окрім того, що він був філософом, був активним громадським діячем (у 1969 р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаменитим письменником – лауреатом Нобілівської премії.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як “буття в абсурді”, причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале – це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? – Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі “Чума” А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

Треба сказати, що окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив на громадську думку середини та другої половини ХХ ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставили людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни. Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М. Де Унамуно, Х.Ортега-і-Гасет (у певний період творчості). Під значним впливом екзистенціалізму перебувало багато діячів мистецтва; це, наприклад: письменники К.Або, Х.Кортасар, А.Моравіа, К.Ое, М.Фріш, кінорежисери А.Бресон, І.Бергман, А.Тарковський, художник П.Пікасо та ін.

Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером (1874-1928) та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. М.Шелер (основна праця – “Становище людини у космосі”) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність. Але найвищею любов’ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя – поєднати духовне із силою життя. А.Гелен (основна праця – “Людина. Її природа та її становище у світі”) прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо-вітальні сили. Г,Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості “духовного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.

До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі – переконливе доведення втрати людиною ХХ ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.

Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. – “persona”), точніше – особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв (1874-1948), хоча корені цієї течії уходять у ХІХ ст., до деяких німецьких та американських філософів. Е.Муньє вважав, що особистість – це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажованості) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості. М.О.Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчій режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Сам Фрейд розпочинав свою діяльність як лікар, тривалий час він наполягав на тому, що його погляди та ідеї не претендують на статус якоїсь філософії, проте їх світоглядний вплив вніс у це питання свої корективи (пізніше з’ясувалось, що в деяких листах Фрейд все ж наполягав на тому, що він створив саме філософію). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Самий термін “несвідоме” був відомий ще з ХVІ ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним. Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але й найпотужніша частина – це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти уходять коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина “айсбергу” складається із двох частин: це, по-перше, свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки, та, по-друге, надсвідоме – те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя. Несвідоме З.Фрейд називає “Воно”, оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме – “Я”, а надсвідоме – “Над-Я”. Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки – лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: “Лібідо” – сексуальний інстинкт, та “Танатос” – інстинкт смерті і руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного. Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон (“табу”): інстинкти вимагають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське Я опиняється у ситуації “між молотом та наковальнею”: з одного боку на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти, а з іншого боку – соціально культивовані правила і норми. Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи “розвантаження” психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких “дозволених форм недозволеного”; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми “сублімації” – непрямого вивільнення – енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії – шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-і – 30-і роки ХХ ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої “сексуальної революції”. Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку. Вже найкращі учні та послідовники З.Фрейда, зокрема, К.-Г.Юнг (1875-1961), А.Адлер (1870-1937) та Е.Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття “колективного несвідомого”; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури. Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав “архетипами” (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архепитів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання. А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому – це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства. Е.Фром намагався пов’язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інтсинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов’язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40

Схожі:

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Державний стандарт професійно-технічної освіти
Коваленко Віктор Михайлович, директор Міжрегіонального центру професійно-технічної освіти автомобільного транспорту та будівельної...

Словник
Словник підготували та уклали доктор історичних наук Сабадирьов Іван Леонтійович професор кафедри "Українознавство" Одеського державного...

Конспект лекцій розроблений у відповідності до листа Міністерства...
Короп Ігор Володимирович, Ревтюк Євген Антонович, Петренко Віктор Павлович – Інтелектуальна власність /Конспект лекцій для студентів...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка