Пошук по сайту


1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія - Віктор Леонтійович Петрушенко

Віктор Леонтійович Петрушенко

Сторінка3/40
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.



Було б великим перебільшенням вважати, що із розглянутого нами питання випливає необхідність для кожної людини обов’язково ставати філософом задля того, щоби визначитися у житті. Потреба у людському самовизначенні справді є необхідною, проте за звичай ця потреба задовольняється різноманітними звичними та зрозумілими шляхами: людина може визначатися у житті на основі виховання, традицій, почуттів та емоцій. У більшості випадків люди саме тут шукають та знаходять необхідне їм для орієнтування у житті. В цілому ж пошуки засад людського життєвого самоутвердження формують те, що за усталеною термінологією називається світоглядом. У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не просто знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це.

Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:


За носієм

За рівнем світобачення та усвідомлення

За історичними епохами

За морально-ціннісними орієнтирами

-індивідуальний;

-колективний;

-груповий;

-національний;

-регіональний та ін.

-усвідомлений;

-неусвідомлений;

-частково усвідомлений;

-буденний;

-сформований на засадах наукових знань;

-філософський та ін.


-архаїчний;

-античний;

-середньовічний;

-ренесансний;

-світогляд ХХ ст.

-егоїстичний;

-альтруїстський;

-гуманістичний;

-антигуманний;

-цинічний;

-шовіністичний та ін.



За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типізація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, звучать слова “Людина не повинна так робити”, тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

У наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду. Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв’язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичним освоєнням дійсності. Значить філософствувати – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії: філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень. Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – “філософія є теоретичним ядром світогляду”. З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, умовиводів та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд.
1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія.
Із розглянутого вище матеріалу однозначно слідує те, що філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - “злиття всього із усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших історичних форм свідомості постає неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтвознавства називають “зникненням ефекту рамки” (або “екрану”): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, повністю зануритись у той зміст, якій вони нам несуть. Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо – міфу як розповіді про дійсність; міф був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають “машиною для знищення часу”, оскільки і справді час над ним ніби не владний.

Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини із природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів; між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення. Проте вже в давні часи між людиною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно вироблені засоби життя та знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи; цю сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів. Означена сфера заснована на технологіях людської діяльності, а останні, разом із своїм розвитком та ускладненням, вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним - мисленням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів. Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися. Міф розкладається, і із нього виділяється низка напрямів духовної діяльності, які постають характерними вже для цивілізаційно розвинених суспільств. Із міфу виділяються: 1) наукові, тобто реалістичні достовірні знання; 2) мистецтво; 3) релігія як окремий соціальний інститут; 4) фольклор, близькі до міфу його, так би мовити, “уламки”; 5) етичні норми та правила; 6) правові уявлення та норми; 7) філософія. Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну спорідненість із міфологією, тобто всі вони прагнуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо диференційованими та частковими. Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу відчуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологічною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своєрідний “міфологічний ренесанс” Європа пережила у ХХ ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його технізації та технологізації виникла зворотна реакція – підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями.

Отже, можна зробити висновок про те, що історично філософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду; причиною її виділення постало формування дискурсивного – усвідомленого та послідовно розгорнутого - типу мислення.

Звідси випливають деякі суттєві відмінності між філософією та міфологічним світоглядом, які дають можливість краще зрозуміти особливості філософії. Перш за все філософія постає свідомою та усвідомленою інтелектуальною діяльністю; через це ми не можемо називати міфологію філософією архаїчної людини; адже міфологія формується та функціонує стихійно, а філософія – усвідомлено. По-друге, філософія постає авторською формою мислення та інтелектуальної творчості саме тому, що вона є усвідомленою думкою, міфологія ж не має автора; у певному сенсі ми навіть не можемо сказати, що її створив ось цей народ, оскільки історія знає багато прикладів того, коли певні міфологеми передавались від одного народу до іншого або коли міфи різних етносів зливались, об’єднувались. По-третє, поява філософії знаменувала собою не лише виділення людини із природи, а й виділення окремого індивіда із людської первинної спільності, тобто філософія постає індивідуальною формою світоглядного самовизначення людини. По-четверте, міф розповідає, а філософія намагається пояснювати свої твердження. Нарешті, міфологічна свідомість синкретична, а філософське мислення дискурсивне, тобто аналітико-синтетичне.
1.4 Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.

Термін “філософія” має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Цей термін складається із двох слів: “філо” – схильність, любов, бажання, відданість та “софія” – мудрість, слово, яке буквально значить – казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у ХІХ ст. існував слов’янський термін “любомудріє”, який можна вважати дослівним перекладом слова “філософія”. Розглядаючи історичні корені філософії, ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, “відкритою системою знання”. Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, якими вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує “стартовий майданчик” для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок “топографії” людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена “широта” предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії: 1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; 2) уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити “топографію” людськості; 3) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації, вона покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має своє активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Всі ці особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати її одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мисленні.

По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим.

По-друге, оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.

По-третє, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими. Але тут постає важливе питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо ми звернемося із таким питанням до фізики чи математики, то отримуємо відповідь, що подібних орієнтирів не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Так само і фізик скаже нам, що не існує граничних масштабів сущого. Проте у філософії це не є надумане поняття: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Це може значити, що ми намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. Саме таке спрямування філософських пошуків позначається у філософії спеціальною термінологією; наприклад, у філософії вживаються терміни “рух як такий”, “історія як така” (або “взагалі”), що значить, що при цьому якраз і намагаються визначити те, присутність чого робить річ саме такою. У другому варіанті граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності; коли ми кажемо, наприклад, “пряма лінія”, то ми маємо на увазі не якусь чи-то пряму, чи-то криву, а саме повноту прямизни. Ідеальна пряма – це пряма повною, гранично можливою мірою, якщо ж така міра не досягається, то це не буде ідеальна пряма. А це і значить, що ми виводимо своє міркування на граничний рівень узагальнення. Усі людські поняття (але не уявлення) містять в собі певний момент ідеалізації. Цей момент граничного узагальнення справді надає людині сталі та надійні орієнтири; пошлюся на приклад: коли ми їдемо у вагоні і дивимося у вікно, то предмети, що знаходяться поруч із вікном, пролітають повз нас так швидко, що ми інколи не встигаємо їх навіть роздивитися, але якщо ми бачимо на небі Місяць чи зірку, нам може здатися, що вони не рухаються взагалі. Саме тому мореплавці колись і брали за орієнтири небесні тіла, оскільки вони були стабільними в розташуванні та такими, що їх можна було бачити майже на усіх можливих маршрутах.

По-четверте, філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Наприклад, у техніці існує коефіцієнт корисної дій машини, але за точку відліку тут приймається величина у сто відсотків, яка передбачає, що уся теплота перейшла у механічну дію; таке насправді є неможливим, але саме тому цей ідеальний, значить незмінний стан, дозволяє оцінити реальні процеси перетворення енергії. Здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, постає колосальною перевагою людського інтелекту, запорукою людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.

По-п’яте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. Філософське мислення, це, за висловом одного філософа, є “мисленням у себе на підвісі”. За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервності.

По-шосте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить – аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.

Нарешті, по-сьоме, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності. Видатний німецький філософ ХІХ ст. Г.Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією. Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Тому, хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності. Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Віктор Леонтійович Петрушенко
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...

Державний стандарт професійно-технічної освіти
Коваленко Віктор Михайлович, директор Міжрегіонального центру професійно-технічної освіти автомобільного транспорту та будівельної...

Словник
Словник підготували та уклали доктор історичних наук Сабадирьов Іван Леонтійович професор кафедри "Українознавство" Одеського державного...

Конспект лекцій розроблений у відповідності до листа Міністерства...
Короп Ігор Володимирович, Ревтюк Євген Антонович, Петренко Віктор Павлович – Інтелектуальна власність /Конспект лекцій для студентів...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка