Пошук по сайту


Ключові поняття - Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків

Сторінка14/16
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Ключові поняття:


соціальна санкція

девіантна поведінка

конформізм

новація

ритуалізм

ізоляція (втеча від реальності)

бунт

соціальний контроль

внутрішній контроль через соціалізацію

система зовнішнього контролю

контроль первинної групи

вторинний контроль через примус

соціальний контроль через управління

соціальна норма
Питання для самоконтролю:

  1. Що таке система соціального контролю? Якими є її складові?

  2. Що таке соціальні норми? Якими вони можуть бути?

  3. Яких форм набуває соціальний контроль?

  4. Як можна класифікувати соціальні санкції?

  5. Чому існують труднощі у визначенні девіації?

  6. Які причини девіантної поведінки з точки зору соціологів?

  7. Назвіть функції та дисфункції девіації.

  8. Р.Мертон про причини та класифікацію девіантної поведінки.


Література:


  1. Бобнева М.И. Социальные нормы и регулирование поведения. М.,1976;

  2. Головаха Е.,Панина Н. Социальное безумие. – К.,1994;

  3. Гилинский Я. Й. Социология девиантного поведения как специальная

/социологическая теория/ Социологические исследования. 1992.- № 4;

  1. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку XX ст. - К.,1993;

  2. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. – К.,1996;

  3. Социальные отклонения: Введение в общую теорию. М.,1984;

  4. Феофанов К.А. Социальная аномия: обзор подходов американской социологии// Социологические исследования. – 1992. - № 5;

  5. Яковлев А.М. Теория криминологии и социальная практика. М., 1985.



РОЗДІЛ 9

СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КУЛЬТУРИ

Суспільство можна розглядати як сукупність індивідів, які взаємодіючи між, собою, творять певні соціально-історичні форми: спільноти та інституції, призначені для задоволення потреб природних і соціальних, як окремих індивідів, так і громади в цілому. В якому порядку і обсягу, в якій формі будуть задовольнятися ці потреби: як, що і коли їсти, які варіанти статевого співжиття приймати, як і для чого, в кінці кінців, жити - все це визначається культурою. Її можна розглядати як якісний складник суспільного життя, який, охоплюючи всю суспільну будову, визначає цілісність, впорядкованість, спрямованість соціальної системи.

В буденному житті сама культура є тим складником цивілізованості, за яким ми оцінюємо певне суспільство, чи його частину, визначаємо місце, яке займає ця спільнота - носій культури на шляху прогресу всього людства.

Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:

  • що таке культура як соціальне явище;

  • в чому полягає специфіка соціологічного аналізу культури;

  • які є компоненти культури і як вони пов'язані між собою;

  • з яких форм складається цілісний культурний комплекс;

  • як і під впливом яких чинників розвивається культура та які наслідки для суспільства мають культурні зміни;

  • які функції виконує культура в житті суспільства.

План викладу матеріалу:

9.1 Поняття культури та її основні елементи.

9.2 Форми культури та зв'язок між ними.

9.3 Соціальні функції культури.

9.1 Поняття культури та її основні елементи

Історія самого терміну "культура" може послужити ілюстрацією для розуміння змінності, складності та неоднозначності того явища, яке він нині означає. Виникнувши із старолатинського "соlо" , "соlеrе" (вирощувати, обробляти землю), воно поступово розширює своє значення і вже власне "саltura" означає, виховання, освіту, розвиток. Ним позначають ті зміни у оточенні людини, які викликані власне її діяльністю, а не природними причинами. Слово "культура" починає вказувати на предмети, або явище, покращені в результаті свідомої та цілеспрямованої діяльності людини, не природне, звичайне, а вдосконалене і облагороджене. До XVIII століття, за твердженням німецького лінгвіста І. Нідермана, цей термін використовувався тільки у словосполученнях: культура мови, культура землеробства, культура поведінки і не мав самостійного значення як у сучасних мовах.

Варта уваги соціальна зумовленість трансформації терміну "культура": у XVII-ХVIIІ ст. хвиля географічних відкриттів та відповідно європейської експансії в Азію, Африку, Океанію, Америку викликала не лише зростання інтересу європейців до форм життєдіяльності і набутків "нововідкритих" народів, але й прагнення до співставлення, порівняльної оцінки власних культурних здобутків із духовним та матеріальним надбанням інших країн. Не дивно, що у поняття культури європейські мислителі того часу вкладають прогресивістський, оціночний відтінок, який воно втрачає (як наукова категорія) з другої половини XIX ст., коли в результаті промислової революції, утвердження ідей лібералізму, демократії, людство починає усвідомлювати свою генетичну єдність, цілісність, самоцінність.Тепер європейці вже не вважають лише себе єдиними носіями культури, уясняючи, що і здобутки інших народів є складовими единої світової культури - різноманітної та багатогранної.

В наш час науковий термін "культура" має нейтральний характер. Під ним розуміється специфічний соціальний продукт взаємодії суспільства, суб'єктів соціального життя з середовищем проживання та між собою.

В широкому розумінні культура - це те, що створене людським суспільством над власне природою. З цього випливає і специфіка соціологічного підходу до трактування культури, яку можна звести до того, що культура є:

- явищем історичним, змінним у часі (порівняйте культурний комплекс Київської Русі і сучасної України);

- явищем, змінним у просторі. Кожен соціальний суб'єкт знаходить свої форми спілкування з довкіллям (природним та соціальним), а отже природною є неоднаковість, різнорідність культурних форм у соціальному (культурні комплекси аристократії та плебсу в одній країні, одному суспільстві) і територіальному (культурні комплекси України та Вірменії) просторі;

- результатом співжиття людей у соціальному просторі, а отже, яким би не було походження культурних об'єктів (звичаї та традиції вироблені всім народом на протязі багатьох поколінь, чи картина, написана єдиним творцем-художником, у творчій самітності за кілька днів) - мова завжди йде про соціальні явища, виникнення яких було зумовлене певною формою соціального життя, стало реакцією на нього і мало соціальний резонанс. В цьому сенсі стає зрозумілим чому саме краса (потрактуємо її ширше - культура) повинна, за відомим висловом, врятувати світ;

- явищем цілісним, комплексним, внутрішньо гармонійним. Всі елементи культури органічно взаємозв'язані між собою, випливають один з одного, часто набувають символічного значення, зрозумілого лише при їх розгляді в контексті всього соціокультурного комплексу і не можуть бути належно оцінені у відриві від інших елементів, з якими складають єдину систему;

- явищем самоцінним і самодостатнім: кожен соціальний суб'єкт виробляє свої форми спілкування з природним та соціальним довкіллям, які є оптимальними для нього і їх важко, або й неможливо належно оцінити з позицій іншого соціального суб'єкта.

Таким чином, культура розглядається соціологами як складний динамічний феномен, який має соціальну природу і виявляється у соціальних відносинах, спрямованих на створення, засвоєння, спадкування і розповсюдження духовних і матеріальних цінностей, є механізмом взаємодії соціальних суб'єктів з природним довкіллям та між собою. Виходячи з цього, предметом соціологічного дослідження культури найчастіше виступають:

- фіксація розподілу, поширення у певній спільноті форм і способів створення, засвоєння та спадкування об'єктів культури;

- стійкі та змінні явища у культурному житті суспільства;

- соціальні чинники та механізми змін самої культури та суспільства під впливом культури;

- взаємодія різних культур, їх порівняльний аналіз.

Коли під культурою розуміється все, що створене людиною, то і саме суспільство буде складовим елементом культури, а отже втратиться сенс існування цих двох категорій як самостійних. Тому, на думку українського соціолога О. Якуби, поняття культури слід звести до якісної характеристики суспільства, через яку можна виразити міру його прогресу, рівень його панування над силами природи і ступінь усвідомлення суспільством самого себе, опанування власних сил, реалізації своїх потенцій.

Дещо вужче розуміли культуру англійський етнограф XIX століття Е. Тейлор та його сучасний послідовник американський соціолог Н. Смелзер. Вони трактували її як систему знань, вірувань, цінностей, законів, зразків і норм поведінки, уявлень про довкілля і про самих себе людей та певних соціальних спільнот. При тому, автори підкреслювали, що культура не тільки створюється людьми, але і творить їх, бо вони стають власне людьми лише в процесі засвоєння культури - виховання і соціалізації. Саме такий підхід до розуміння культури традиційно вважається найбільш властивим для соціології, тому, що лишень засвоївши систему базових цінностей, ідеалів та норм, які творять "дух культури", можна зрозуміти специфіку певної соціальної спільноти та всі продукти її життєдіяльності, в т. ч. і матеріальні. На цій ідеї побудовані класичні дослідження соціологів в галузі культури "Протестантська етика і дух капіталізму", "Соціологія релігій" М. Вебера, праці Р. Бенедикт.

Як вже зазначалося, в широкому розумінні культура - це "штучний" феномен, продукт життєдіяльності людей, те, що створене ними над "власне природою". Відповідно, умовно ми можемо виділити в ній дві основні частини:

духовну (норми, цінності, зразки поведінки, вірування, мова) та матеріальну (предмети праці, будівлі, одяг, книги).

Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним, тому що будь-який об'єкт матеріальної культури з'являється в результаті свідомої діяльності людини, в його основі лежить певна ідея, він створюється відповідно до певних цінностей, є їх матеріальним виразом, символом. У деяких випадках навіть важко встановити, який елемент культури - духовний чи матеріальний, домінує у певних її об'єктах. Ми найчастіше оцінюємо книгу відповідно до того, які ідеї і в якій формі викладені в ній, а отже, розглядаємо її як об'єкт духовної культури. Але виконана на високому художньому та поліграфічному рівні книга сама по собі стає об'єктом мистецтва, матеріальним втіленням духовної культури безвідносно до її змісту. Те ж саме можна сказати і про будь-який інший мистецький об'єкт: картину, скульптуру, будівлю, одяг.

Теза про те, що матеріальна культура повинна трактуватися як похідна від нематеріальної і не може існувати без останньої може бути проілюстрована прикладом: скульптури і нерозшифроване письмо острова Пасхи залишаються для нас пам'ятками мертвої культури. Про їх призначення, мотиви, які заставляли людей їх творити, про те, яким було суспільство, в котрому вони функціонували ми можемо нині тільки здогадуватися, трактувати їх лишень з точки зору нашої, якісно іншої культури, а отже не в змозі уяснити їх первісного значення, сенсу, реставрувати культуру як цілісність. Водночас, багатовікове руйнування пам'яток матеріальної культури України, хоча і ускладнило культурний розвій народу, не зупинило його. Збереження духовної культури, національних цінностей, ментальності нації дозволяє нам з повним правом і надією говорити про відродження національної культури України, її подальший прогрес на основі збереження і спадкоємності традицій, "духу" культури.

Уяснивши самоцінність духовної культури, її пріоритетність в порівнянні з матеріальними складниками культурного комплексу, перейдемо до характеристики основних, базових елементів культури. До них звичайно зараховують цінності та норми, зразки поведінки, вірування, знання та уявлення про світ, суспільство та місце людини в них, мову.

Цінності - це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких певний соціальний суб'єкт (спільнота, чи окремий індивід) повинні прагнути, якими вони керуються свідомо, чи підсвідомо, у щоденному житті.

Цінності складають основу етичних систем, моралі і звичайно виступають єдиним комплексом, який може фіксуватися у документах, священних текстах (Нагірна проповідь І. Христа), чи просто бути присутнім у масовій, або індивідуальній свідомості. При тому, в системах цінностей різних культур об'єктивно виділяються різні домінанти, наприклад, військова доблесть чи миролюбство, художня творчість, прагнення до максимального задоволення всіх потреб, чи аскетизм, які визначають "лице культури". У вже згаданих "Протестантській етиці та духу капіталізму", "Соціології релігій" М. Вебер проаналізував ієрархію в системі цінностей основних релігійних культур: християнства і, зокрема, протестантизму, мусульманства, буддизму, конфуціанства та прийшов до висновку, що християнська протестантська етика найближче підійшла до розуміння ідеї матеріального багатства окремої людини як засобу для нарощення економічної потуги суспільства в цілому, а не лише окремих його членів і тим сприяла швидкому прогресу європейських країн. Інші релігійні системи і відповідні їм системи цінностей, розглядали багатство як засіб для нарощення добробуту, завоювання влади лише для тих, хто ним володіє, або і просто ігнорували цінність багатства та добробуту, акцентуючи на цінностях аскези, чи військової доблесті, чим значно обмежували можливості для саморозвитку. Цінності не тільки фіксують певні переконання з приводу мети життя, але й шляхи та засоби, якими їх можна реалізувати.

Акумулюючи весь досвід спільноти, цінності водночас мають свою типологію відповідно до тих галузей суспільного буття, які вони регулюють.

Основними їх типами є:

- смисложиттєві (уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя);

- вітальні: цінності життя, здоров'я, безпеки, добробуту, освіти, правопорядку;

- цінності суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище);

- цінності міжособистісного спілкування (чесність, дружба, безкорисливість);

- політичні цінності (права людини, свобода політичного вибору);

- партикулярні цінності (прив'язаність до малої батьківщини, стремління до абсолюту).

Соціальні норми - це правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють взаємини людей та спільнот у відповідності до цінностей певної культури.

Норми можуть існувати як правові, які вимагають безумовного дотримання і визначаються державними актами (закони) та моральні, які не регулюються державою. Дотримання моральних норм, які часто мають рекомендаційний характер, забезпечується впливом громадської думки, колективним тиском, усвідомленням людиною своїх моральних обов'язків. Оптимальним варіантом забезпечення дієвості та стійкості соціальних норм є взаємна відповідність, несуперечливість моральних та правових норм, їх освячення часом, тобто перетворення у звичаї та традиції, які рядом соціологів також розглядаються як окремі елементи культури.

Ще одним базовим елементом культури є вірування та знання, котрі становлять єдину систему і взаємно доповнюють одне одного. У віруваннях в аксіоматичній формі сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини, божественного абсолюту. В них домінує нераціональний, емоційний компонент і, відповідно, вони не потребують, у більшості випадків, логічного доведення, чи підтвердження фактами, сприймаються як істина в останній інстанції, не ставляться під сумнів. Найрозвиненішою і всеохоплюючою, універсальною системою вірувань є релігія.

Вірування, що стосуються явищ суспільного життя, можуть виступати основою для соціальних упереджень. Сприйнявши на віру твердження про неоднаковий рівень розвинутості культур різних націй, люди по-різному ставляться до їх представників, сприймають певні етнічні групи не тільки як відсталі, але й як просто неповноцінні. Інший приклад: віра в природність, богоданість розподілу людей на вільних і рабів, плебс та аристократію протягом багатьох віків забезпечувала життєстійкість таких внутрішньо суперечливих суспільств як рабовласницьке та феодальне.

Певна інформація, добута з практики і опрацьована логічно, з дотриманням процедур, вироблених наукою, становить знання, які об'єктивно відображають реальність природну і соціальну. Проте, самі знання далеко не завжди можуть служити єдиною основою дії, вчинків людей. В силу певних обставин, як особистісних, так і соціальних, індивіди, навіть володіючи вичерпними знаннями про об'єкт власної дії та наслідки, до яких може привести ця дія, свідомо обирають не найкращі (з точи зору науки, логіки) варіанти поведінки. Наприклад, знаючи закони функціонування і правила поведінки у таких малих соціальних групах як сім'я, чи студентська група, їхні члени можуть їх порушувати, наражаючись на відповідні санкції, небезпеку самого зруйнування цих груп тощо. Ще драматичніші наслідки викликає відхід від раціональності та перехід до ірраціональних форм поведінки в масштабах великих соціальних утворень, суспільства в цілому.

Мова має особливе значення в системі культури. Вона дозволяє нагромаджувати і передавати культурні надбання від людини до людини. В значній мірі саме завдяки їй спільнота згуртовується, організується, соціалізує своїх нових членів. Ми вже розглядали роль національної мови в процесі творення та консолідації різних історичних форм етнічних спільностей і нації зокрема. Серед соціологів сформувалися дві крайні позиції у сприйнятті мови як елемента культури, засобу її творення і передачі. Особливо це стосується етнічної мови. Частина авторів відстоює самоцінність мови як базового елементу національної культури, який не тільки забезпечує формування всього культурного комплексу, але й в корені визначає його сутність. Інша група соціологів сприймає мову, в основному, як засіб передачі культури. При тому, вони відзначають, що втрата мови етнічною групою не припиняє функціонування національної культури, яка починає розвиватися на базі іншої мови.

Прикладом може послужити ситуація з рядом культур дискримінованих і значною мірою асимільованих народів, які продовжували своє існування на основі мов домінуючих етнічних груп. Вірогідно, що саме цей феномен дозволив відомому українському досліднику національної самосвідомості Н. Черниш стверджувати існування в сучасній українській нації частини етнічних українців, які сприймають як рідну російську мову і, логічно допустити, що формують свій специфічний пласт культури в рамках культури української нації.

Абсолютизація означених підходів до трактування місця мови в системі культури, на наш погляд, не є виправданою зокрема, з огляду на складність та неоднозначність наведених явищ. Соціальна практика, досвід XX століття показують, що за сприятливих умов кожна, навіть у високому ступені асимільована етнічна група, прагне до відродження власної національної мови для забезпечення оптимального розвою своєї культури і добивається на цьому шляху значних результатів. З соціологічної точки зору це ще раз підтверджує, що роль мови в системі культури не може бути зведена лише до виконання ретрансляційних та комунікативних функцій.

Цікавим для соціологічного дослідження є також феномен "багатомовності" суспільства. Прикладом може послужити середньовічне українське суспільство, в якому поряд з розмовною українською грецька та латинь були мовами науки і мистецтва, церковнослов'янська використовувалася для культових потреб. Іншим прикладом є Росія кінця XVIII- початку XIX століть, де французька служила певним бар’єром, який відділяв аристократію від плебсу. Подібні проблеми актуальні і для нинішнього суспільства, в якому все більшого поширення в науці, бізнесі, поп-арті набуває англійська. Водночас, національні мови, не бажаючи втрачати свої позиції, постійно оновлюються, збагачуються. Про це свідчить, зокрема, і створення української науково-технічної термінології, яка б відповідала вимогам часу. Чималі заслуги у розвитку української наукової мови мають і вчені "Львівської політехніки".

Вивчаючи мову та мовні процеси в суспільстві, соціологи не обмежуються лише проблемами функціонування національних мов. Певний інтерес для них становить виникнення та життєдіяльність, взаємопроникнення інших мовних форм, зокрема професійних мов, молодіжного сленгу тощо.

Аналіз мовних процесів дозволяє краще зрозуміти соціальну сутність феномену культури в цілому та мови як одного з її елементів, розкрити суспільне підґрунтя їх змін.

Всі базові елементи культури складають її єдину систему. Вони певним чином взаємодіють між собою, взаємно доповнюються, взаємно визначають сутність та зміст один одних.

9.2 Форми культури та зв'язок між ними

Описуючи базові елементи культури, ми розглядали її як загальносуспільний феномен. Проте, очевидно що культура функціонує на різних рівнях суспільної системи (людство в цілому - нація - соціальні групи -особистість), розділяючи і водночас об'єднуючи людей. Це дає можливість провести аналіз культури в її вертикальному вимірі, а отже виділити певні форми культури:

- загальнолюдська культура вироблена людством як єдиною соціальною спільнотою на протязі всієї її історії. Про реальність існування загальнолюдської культури свідчить наявність цінностей, які приймаються всім людством і трактуються ним практично однаково: істини, добра, краси, справедливості тощо та відповідних їм антицінностей.

Американський соціолог та етнограф Дж. Мердок виділив більше семидесяти культурних універсалій - спільних для всього людства культурних феноменів: мова, релігія, символи, знаряддя праці, сексуальні обмеження, звичай робити подарунки та інші. Ці універсалії є об'єктивними, вони присущі всім людям як істотам соціальним, бо дозволяють задовольнити їх найважливіші соціальні потреби, які і відрізняють людину від інших живих істот. Їх прикладне значення для соціологів (і для пересічної людини також) полягає в тому, що відповідно до них ми можемо порівнювати різні культури, наприклад культуру Стародавнього Єгипту і сучасної Європи, культуру людства в цілому і культуру позаземної цивілізації (якщо така буде відкрита);

- суперкультура - це культура певної самодостатньої спільноти (цивілізації, етносу) на протязі всього періоду її існування;

- субкультура фіксує присутність в кожному суспільстві специфічних груп із власним баченням світу та себе у ньому. Найчастіше соціологи розрізняють субкультури за демографічними, професійними критеріями, критерієм належності до певної організації (молодіжна субкультура, субкультура злочинців, армійська субкультура тощо);

- особистісна культура індивіда, тобто та система норм, цінностей, моделей поведінки, яка приймається окремим індивідом як членом певного суспільства, певних соціальних спільнот, носієм визначеного соціального статусу.

Ще одним аспектом аналізу культурних форм є виділення релігійної та світської культур, які орієнтуються на відмінні системи цінностей та цілі. В них по-різному співвідносяться знання та вірування як імпульси соціальної дії, а навіть саме соціальне життя трактується неоднозначно.

Аналізуючи різноманітність культурних форм відзначимо також наявність в суспільствах з високим рівнем структурування, цивілізованості пануючої та девіантної (маргінальної) культур. Їх існування є наслідком присутності в суспільстві груп неоднакових інтересів, які, в силу різних обставин, розходяться у сприйнятті базових норм та цінностей. У певному сенсі один з напрямків сучасного мистецтва - андеграунд можна розглядати як варіант девіантної культури. Це виявляється в змістовному, сутнісному вимірі: схильності до облагородження, прикрашання насильства, динамізації сексуальної поведінки, легалізації її нетрадиційних форм; та в формалізованому вимірі: експерименти із мелодією та звуком як таким в музиці, чи формою та кольором у живописі.

Прикладом вияву маргінальної культури є творчість і наших земляків:

Л. фон Захер-Мазоха та його сучасного послідовника - театрального режисера Р. Віктюка. Неординарність та екзотичність, незвичність тем та особливі ракурси їх розкриття, яскраво виявлена специфіка девіантної культури є причиною інтересу до неї в достатньо широких суспільних колах, а особливо серед інтелектуальної еліти, її певної популярності.

Виділені форми культури існують в суспільстві одночасно, а отже взаємодіють, взаємопереплітаються, накладаються одна на одну, творячи єдине тіло культури. Ця взаємодія завжди є неоднозначною та суперечливою. В залежності від її типу, різні форми культури можуть або доповнювати та збагачувати одна одну, якщо нові елементи органічно входять в усталену систему культури, або взаємно заміщатися, ослаблюватися, чи навіть знищувати самих себе у боротьбі.

Прикладом розвитку взаємин між пластами культури відповідно до першого варіанту є існування великої кількості напрямів, стилів в мистецтві практично всіх сучасних націй. Ці стилі при своєму зародженні завжди виступають як вияви власне девіантної культури: витоки року, який збагатив модерну американську музичну культуру (і не тільки її) мистецтвознавці знаходять у музиці негритянських гетто, населених маргінальними елементами. Проте, з часом, суспільство асимілює їх, призвичаюється до них і сприймає їх як невід'ємний органічний компонент культури.

Прийнявши за критерій тип взаємин між різними пластами культури (пануючої та субкультури), можна виділити ще дві форми культури: пануючу та контркультуру. Якщо наявність девіантної культури, як вже зазначалося вище, викликається існуванням в суспільстві різних груп інтересів, то підставою для розподілу культури на пануючу та контркультуру є наявність суперечливих груп, які вступають в конфлікт на грунті розуміння підставових складників культури. Для контркультури характерним є не тільки інше розуміння системи цінностей, норм, але й активне протиставлення себе панівній культурі на цьому грунті. Межа між девіантною культурою та контркультурою, таким чином, є достатньо умовною, бо кожна форма девіації є вже виразом "іншості" відносно до пануючих в суспільстві норм. Як правило, до контркультури соціологи зараховують саме ті культурні форми, які є не лише діаметрально протилежні загальновизнаним у суспільстві, але і активно суперечать їм, перебувають у стані боротьби до пануючої культури.

Прикладом контркультури може бути культура таких девіантних груп як наркомани, сатанисти тощо. Н. Смелзер аналізує контркультуру богеми, і, зокрема, хіппі, стиль життя яких зводиться до прагнення необмеженого самовияву особистості, вимоги абсолютної свободи, зосередження на житті нині, ігноруючи перспективу. Все це входить у відкритий конфлікт з такими визначальними цінностями панівної культури як самодисципліна і самообмеження, копітка щоденна праця задля кар'єри тощо.

Важливим питанням є порівняння та оцінка рівня розвинутості певних культур. Найчастіше ця проблема постає при аналізі культур етнічних спільнот, а тому і соціологічні напрями, які вирішують це завдання, одержали відповідні назви:

- етноцентризм, що буквально означає розміщення певної етнічної культури, як правило власної, в центрі соціокультурного простору, на противагу іншим - периферійним культурам. Етноцентристська точка зору передбачає розгляд чужої культури через призму власної, яка апріорі визнається найрозвиненішою. Така оцінка є завжди суб'єктивною, а отже не зовсім вірною і тому часто небезпечною, особливо коли вона стає основою для обгрунтування політичних чи соціальних управлінських рішень, будь-якої соціальної дії. Прикладом яскраво вираженого етноцентризму є ставлення стародавніх греків та римлян до інших народів - варварів. Виявами активного етноцентризму є місіонерство, культуртрегерство - від насадження християнства серед підкорених народів у період колонізації нововідкритих європейцями земель, до прагнення нав'язати "радянський спосіб життя" країнам-сателітам СРСР чи "американський спосіб життя" і американську культуру європейським народам в новітні часи.

- культурний релятивізм проголошує абсолютну самоцінність всіх етнічних культур. Його сутність полягає в переконанні, що будь-яку культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, тільки як єдине ціле, яке в принципі не потребує співставлення з іншими культурами.

Очевидно, що принципи цих підходів можуть бути перенесені і на аналіз інших культурних форм, а не тільки етнічних культур. При цьому слід зауважити, що чим більш суперечливими є певні форми культури, які існують в одному суспільстві одночасно, тим більше їх представники схильні до розгляду інших з точки зору власної як центральної та єдино оптимальної. Наведені підходи мають як сильні, так і слабкі сторони, а тому їх абсолютизація неприйнятна при об'єктивному науковому дослідженні.

Оцінка рівня розвинутості різних культурних форм, швидше за все, повинна здійснюватися, виходячи з ідеї їх самоцінності і до того ж, вимагає опрацювання відповідних критеріїв.

Наприклад, параметрами оцінки рівня всіх типів релігійних культур, незалежно від самої релігії, чи конфесії, можуть стати:

- оцінка певною релігією ступеня можливого поєднання в людині божественного абсолюту і власне людського, мирського;

- визначення оптимального ступеня відмови людини від світського і шляхів її руху до вищого абсолюту.

Критеріями тут можуть виступати: рівень засвоєння людьми, спільнотою в цілому, релігійного вчення, доступність різним соціальним верствам релігійних таїнств, поширеність різноманітних форм служіння богу, наприклад чернецтва тощо.

Параметри оцінки світської культури зводяться до:

  • рівня усвідомлення самоцінності людської особистості як такої;

  • рівня свободи особистості, в тому числі і залучення її до вирішення суспільно важливих проблем;

  • рівня поширеності єдиних культурних цінностей у різних соціальних групах і наявності субкультур та типу побудови їх взаємин з пануючою культурою;

  • забезпечення спадкування культури новими поколіннями, в тому числі через систему освіти, виховання, соціалізації в цілому.

При цьому критеріями будуть: рівень і якість життя особистості, рівень смертності, особливо дитячої, громадська активність людини, сфери та форми її вияву, ставлення до осіб протилежної статі, до меншин, які виділяються в суспільстві за об'єктивними ознаками.

Все це означає, що є сенс співставляти, лише однотипні культури (християнську, чи мусульманську, індуїстську, чи буддистську, або світську культуру Європи, чи Азії), а не ті, які належать до якісно інших форм. Важко, наприклад, порівнювати субкультуру касти брахманів стародавньої Індії та субкультуру сучасної української молоді. До того ж, порівнювати однотипні культури, як вже вказувалося вище, можливо лише за єдиними параметрами, використовуючи одні і ті ж критерії, система яких мусить бути вироблена соціологом у повній відповідності до завдання, яке він вирішує.

Розглянувши різні форми культури, її пласти, можемо констатувати, що кожен з них є тільки відносно автономним і самодостатнім. Реально вони завжди співіснують у взаємодії, творячи певні культурні системи, які, в свою чергу, становлять єдину загальнолюдську культуру. Культура ніколи не стоїть на місці, вона завжди перебуває в процесі розвитку.

Соціологічне поняття культурної динаміки описує модифікацію пластів культури, причини їх розвитку чи занепаду та наслідки, які вони мають для суспільства. Культурні інновації (нові ідеї, відкриття, винаходи) можна розглядати як першооснову змін. Соціологи визначають три основні способи розповсюдження інновацій, продукованих однією культурною системою на інші: стихійне проникнення (дифузія), цілеспрямоване запозичення і нав'язування.

Під дифузією розуміють неконтрольоване проникнення елементів однієї системи культури в іншу при їх контакті, хоча, за певних умов, культурний контакт, особливо нетривалий, може і не залишити слідів у обох системах. Два інші способи розповсюдження культури передбачають певний рівень свідомої активності при їх здійсненні: свідомого запозичення чи свідомого нав'язування. На практиці вони рідко існують у чистому вигляді, проте ми можемо стверджувати домінування одного з механізмів передачі у конкретних прикладах культурних контактів. Американська культура, сформувавшись в результаті стихійного проникнення і цілеспрямованих запозичень із культурних комплексів народів практично всіх континентів, з початку - середини XX ст. перейшла до настільки сильного впливу на культурні системи народів світу, що зараз ми можемо говорити про феномен їх "вестернізації", "американізації". Це явище неоднозначно трактується соціологами, громадськістю. Оцінюючи його, слід зауважити: найбільше піддаються чужим впливам ті культурні комплекси, які перебувають в стані кризи, зокрема в результаті порушення процесу культурної трансмісії.

Під культурною трансмісією розуміється передача здобутків культури, всього її комплексу від покоління до покоління через навчання, соціалізацію. Культурна трансмісія забезпечує спадковість і безперервність культури шляхом передачі і розвитку її базових цінностей, елементів.

Порушення процесу культурної трансмісії фіксується, зокрема, в результаті великомасштабних соціальних потрясінь (революцій і громадянських воєн, завоювань іншими народами і асиміляції підкорених етносів), коли від процесу навчання та соціалізації відриваються, або і фізично знищуються ті верстви, соціальною функцією яких є підтримання, розвиток і передача культурного комплексу,- передусім інтелігенція.

Будь-яка культура, складаючи єдиний і відносно самодостатній комплекс, прагне не лише до запозичення певних рис, елементів, але й захищається від небажаних впливів. Селективність (вибіркове ставлення до чужих впливів) може служити одним з показників стійкості, розвинутості культурної системи. Ця якість дозволяє не лише відібрати бажані культурні форми, цінності, але й адаптувати їх до традиційних, не руйнуючи своєрідного духу культури, її оригінальності. Надмірна селективність певної культури, особливо, коли в системі її цінностей домінує прагнення до самозамкнутості, а будь-які впливи вже апріорі розглядаються лише як "ворожі", "чужі", "погані"; веде до її самоізоляції, відходу цієї спільноти від загальнолюдського прогресу, а отже - деградації.

В результаті порушення процесу культурної трансмісії, втрати селективної здатності культури та інших причин може виникати ситуація культурного лагу, в якій одні частини культурного комплексу змінюються швидше, ніж інші, а отже виникає розрив єдиного тіла культури. Творець цього терміну У. Огборн стверджував, що ціннісний світ людини в умовах прискорення технічного прогресу не встигає пристосовуватися до швидких змін у матеріальній сфері, а отже зазнає втрат, які можуть мати великі загальносуспільні наслідки. Зокрема, як наслідок ситуації культурного лагу можна трактувати ряд військових та технічних катастроф XX ст.: застосування ядерної та інших видів зброї масового знищення, чорнобильську трагедію тощо.

Якщо розрив єдності культурного комплексу фіксується на рівні базових елементів, цінностей, соціологи стверджують наявність культурною конфлікту. Один з його найгостріших варіантів - аномію - описав Е. Дюркгейм, потрактувавши зростання злочинності, розлучень, самогубств як результат розпаду системи традиційних моральних цінностей, а отже порушення культурної єдності суспільства.
9.3 Соціальні функції культури

Із вище вказаного стає зрозумілим, що культура відіграє одну з провідних ролей в житті суспільства та індивіда як його члена. Вона полягає, в першу чергу, у тому, що з одного боку культура визначає тип організації суспільства, а, з другого, за її допомогою людство нагромаджує, зберігає та передає наступним поколінням свій соціальний досвід.

Ця роль культури реалізується через ряд функцій:

- пізнавально-виховна функція. Вище вже зазначалося, що саме культура робить людину людиною і заставляє її бачити в інших індивідах людей. Виховання і соціалізація спрямовані на засвоєння індивідом мови, знань, цінностей, звичаїв, тобто всієї системи культури власного народу, соціальної групи, людства в цілому. Разом з тим, опанована індивідом культура, набутки попередніх поколінь стають базою для його власної творчої інноваційної діяльності, яка доповнює вже існуючу культуру новими гранями, збагачує її;

- інтегративно-дезінтегративна функція. Ми розглядали культуру як єдину, внутрішньо неоднозначну, а часом суперечливу систему. Елементами загальнолюдської культури виступають національні суперкультурні системи, в яких, у свою чергу, присутні субкультури меншин, професійних та інших груп. Індивіди, належачи до різних груп, які завжди об'єктивно існують в суспільстві, засвоюють їх субкультуру. Таким чином, культура одночасно об'єднує і розділяє людей, дає їм певні "образи світу" і "себе в світі", які визначають практично всі сторони їх життєдіяльності, можуть вступати у суперечність з "образами світу" інших людей, спільнот, а отже роз'єднувати їх. В залежності від того, які елементи домінують в культурному комплексі, що засвоюється людиною в процесі соціалізації, вона може сформуватися лише як член певного племені, чи родинно-земляцького об'єднання, як представник визначеного етносу, чи як космополіт - "громадянин Всесвіту", або як особистість, яка достатньо добре відчуває свою приналежність одночасно і до певної регіональної групи, і до своєї нації, і до людства в цілому;

- регулятивно- технологічна. Цінності, ідеали, норми і зразки поведінки, які є базовими елементами культури, визначають її лице, стають частиною самосвідомості особистості, формують та регулюють її поведінку, примушуючи не тільки прагнути до реалізації певних цілей, але і досягати їх визначеними способами і у відповідній послідовності. Культура диктує якими засобами та ресурсами можна користуватися для досягнення визначених нею ж цілей, черговість виконання дій на шляху до їх реалізації. Таким чином, культуру можна розглядати як певну технологію, яка змушує соціальних суб'єктів поступати саме так, а не інакше. Уяснення технологічної функції культури дозволяє нам пояснити чому люди, які належать до різних культур, навіть однаково розуміючи певні цілі, все ж прагнуть досягнути їх різними шляхами, часто входять при цьому в конфлікти одне з одним. Культура визначає ті рамки, в межах яких діє її носій (суспільство в цілому, його частина, чи окрема особистість) та санкції, які слід застосувати проти порушників.


Висновки

Вивчаючи явища культури, соціологія акцентує на їх соціальній природі, їх взаємозв'язку з суспільними процесами. Культура є соціальним продуктом, творцями якого виступають люди, об'єднані в соціальні спільності і водночас вона формує людей та соціальне середовище, визначаючи форми їх життєдіяльності, життєві орієнтири.

Як і саме суспільство, культура є складним, багаторівневим, суперечливим, а водночас внутрішньо гармонійним феноменом. Всі елементи культурного комплексу взаємно зумовлюють один одного, органічно пов'язані між собою, а тому будь-які зміни в ньому вимагають перерегуляцій внутрішніх зв'язків всього комплексу.

Культурні зміни є наслідком та виявом взаємодії різних культурних комплексів, пластів культури. Такі впливи можуть відбутися лише при певній "відкритості" культур, їх готовності до взаємодії. Але ослаблення механізму самозахисту культури - втрата її здатності відбирати та адаптувати запозичення з інших культурних комплексів може викликати не лише порушення функціонування, чи крах системи культури певного соціального суб'єкта, але й неминуче приведе до розладу і розпаду самого цього соціального утворення.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Соціологія
Соціологія: навчально – методичний комплекс / За ред. Щудло С. А., Романіва Т. М., Мірчук І. Л.– Дрогобич: Вимір, 2007

Велосипедний туризм
Навчально-методичний посібник розрахований на керівників профільних гуртків загальноосвітніх шкіл області, позашкільних навчально-виховних...

Навчально-методичний посібник з курсу “історія україни”
Студентам також пропонується завдання та запитання для індивідуальних занять І самостійної роботи в контексті тїєї чи іншої теми...

Історія міжнародних відносин
Сторія міжнародних відносин. Навчально-методичний комплекс для студентів денної та заочної форми навчання / д.І. н проф. С. С. Троян....

Методичний посібник для організації роботи та змістовного дозвілля...
Ура! Канікули!!! (методичний посібник для організації роботи та змістовного дозвілля в таборі відпочинку з денним перебуванням )...

Навчально-методичний комплекс курсу «Соціологія»
Рецензенти: (профільна кафедра іншого внз та два рецензенти: з установи, в якій викладається навчальний курс, та з іншого внз або...

Методологічні основи вивчення дисципліни «соціологія праці»
Навчальний процес передбачає використання не тільки інфор­маційних підручників, а й навчально-методичних посібників, які б допомагали...

Навчально-методичний посібник до курсу «Новітні технології в управлінні освітою»
Затверджено на засіданні Вченої ради геолого-географічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна...

Навчально-методичний комплекс курсу «філософія»
Навчально-методичний комплекс курсу. Кіровоградський державний педагогічний університет імені В. Винниченка. 2012 р с. 50



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка