Пошук по сайту


суперництво комунікативна дія - Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків

Сторінка7/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

суперництво комунікативна дія


протиборство соціальний зв”язок

солідарність соціальний контакт

конфлікт просторовий контакт




Питання для самоконтролю:

  1. Соціальна дія – одиниця, елемент соціальної взаємодії. Ідеальні типи соціальних дій.

  2. Мотивація соціальної дії.

  3. Анатомія соціального зв”язку.

  4. Соціальна взаємодія на мікрорівні. Теорії міжособистісної взаємодії.

  5. Конфлікт як форма соціального протистояння.Конфліктний менеджмент.

  6. Структура соціального конфлікту.

  7. Методи вирішення соціальних конфліктів.

  8. Проаналізуйте на конкретному прикладі послідовність у реалізації соціальної дії. Яку роль відіграють потреби і мотиви індивіда у соціальній дії ?

  9. Проаналізуйте причини ймовірних соціальних конфліктів у сучасній Україні.

  10. Визначіть характер взаємодії та можливий рівень конфліктності у відносинах студентів з різними соціальними інститутами, іншими людьми.


Література:

  1. Бурлачук В. Життєвий світ і структура конфлікту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. - № 6;

  2. Богомолова Н.Н. Массовая коммуникация и общение. – М.,1998;

  3. Гірник А.М. Основи конфліктології. Конспект лекцій. – К.,2001;

  4. Головаха Е.,Панина Н. Социальное безумие. – К.,1994;

  5. Дарендорф Г. Элементы теории социального конфликта // Социологические исследования. – 1994. - № 5;

  6. Здравомыслов С. Социология конфликта. – М., 1995;

  7. Ішмуратов А.Т. Конфлікт і злагода. – К., 1996;

  8. Тихонович В. Проблема соціальної солідарності в кризовому соціумі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. - № 2;

  9. Фишер Ф., Юри У. Путь к согласию или переговоры без поражения. – М.,1992.


РОЗДІЛ 5

СУСПІЛЬСТВО В ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ

Етносоціологія, тобто той розділ соціологічної науки, який вивчає формування та функціонування етнічних (національних) спільностей, завжди викликав особливе зацікавлення не лише вчених, але і політиків, діячів культури, пересічних громадян. Ці проблеми набували особливої гостроти, у їх трактуванні різні автори не лише суперечили один одному — навколо них нагромадилася значна кількість очевидних спекуляцій. Такий стан справ пояснюється рядом причин, серед яких основними є по-перше: складність самого феномену етносу, можливість різноманітних форм його життєдіяльності у різних соціально-історичних умовах; по-друге чинник етнічної приналежності часто істотно впливав на можливість набуття людиною певного соціального, владного, майнового статусу, не був нейтральним.

Враховуючи складність, неоднозначність, різновимірність феномену етносу, суперечливість підходів різних вчених до трактування цих проблем, ми ставимо за мету не стільки дати вичерпні знання про роль етнічного чинника в соціальному житті, скільки допомогти студентові виробити об'єктивний і науковий підхід до усвідомлення того, що таке етнос і яке місце він відіграє в житті як особистості, так і суспільства в цілому.

Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:

  • що таке етнос, під впливом яких чинників він розвивається і яких соціальних форм набуває в процесі розвитку;

  • яку роль відіграють етнічні спільності в системі суспільства і як впливає приналежність людини до певних національних груп на різні форми її життєдіяльності;

  • в чому полягає сутність різних форм міжетнічних взаємин і які наслідки вони можуть мати для суспільства;

  • що таке національна меншина, яке становище вона займає в суспільстві і які моделі поведінки вона може практикувати;

  • як формується політична нація і яку роль вона відіграє в консолідації громадян держави.

Виклад матеріалу:

5.1 Сутність та форми етнічних спільностей.

5.2 Етносоціальна структура сучасних суспільств і типи міжетнічних взаємин.

5.1 Сутність та форми етнічних спільностей

Давньогрецьке слово "етнос" означає народ, плем'я, зграю, певну кількість, сукупність людей. Згідно з Дж. М. Уінгером, етнос, етнічна група — це соціальна спільність, члени якої усвідомлюють себе носіями єдиної культури (або вважаються іншими такими) та зайняті діяльністю, яка зумовлена спільністю їх походження і культури. Це визначення варта конкретизувати. Отже, певна етнічна спільнота відрізняється від інших:

1. проживанням на єдиній території, чи походженням, з певної, так званої етнічної території;

2. спільними антропогенетичними характеристиками;

3. особливостями психології, національного характеру;

4. володінням цілісним культурним комплексом, сформованим багатьма поколіннями цієї спільноти, який включає такі компоненти як мова, традиції, звичаї, міфологія тощо;

5. члени етнічної групи усвідомлюють різницю між собою та іншими етносами, та сприймаються іншими саме як єдина спільнота.

В сучасній соціології "етнос" вживається як узагальнююча категорія для означення всіх типів етносоціальних спільностей, які, розвиваючись, будуть набувати різних форм та, відповідно, означатися певними категоріями. Це означає, що етнічна група, прогресуючи на шляху свого історичного розвитку, набуваючи все складніших соціальних форм існування, як правило, зберігає всі перечислені ознаки, розвиваючи та якісно збагачуючи їх.

В сучасній науці склалося принаймні три основні підходи до трактування етносів, як:

соціально-історичного явища, що виникає під впливом системи суспільних чинників, проходить в своєму розвитку різні етапи, ступені зрілості;

природного явища, де сам етнос розглядається як продукт природи і увага дослідника зосереджена на впливі природних, географічних, екологічних чинників на нього, його розвиток;

соціально-психологічного феномену, в якому основна увага звертається на духовні, психологічні вияви спільності представників певного етносу.

У всіх цих підходів є як сильні, так і слабкі сторони, які потрібно враховувати при проведенні соціологічного аналізу.

Найбільш поширеним в соціології є підхід до аналізу етносу як соціально-історичної спільності, що маючи в основі певний корінь, еволюціонує під впливом природньо-географічних та власне соціальних, політичних та культурних чинників. Традиційно прийнятою більшістю соціологів є така схема еволюції етнічної спільності : рід - плем'я - народність - нація.

На різних етапах розвитку, в різних історичних умовах у системі чинників,

що визначають розвиток етносу, можуть змінюватися домінанти, зв'язки взаємопідпорядкування. Очевидно, що на ранніх стадіях зовнішні, природньо-географічні чинники відігравали більшу роль в розвитку етносів, а в сучасних умовах, по мірі еволюції етносу, його, з одного боку, відриву від природи, а з іншого - втручання в природу, дедалі більшої ваги набувають внутрішні, соціально-політичні чинники, соціально-культурні, дія яких до певної міри може регулюватись самим етносом.

Визначні особистості також справляли значний вплив на еволюцію етнічних спільнот. Наприклад, О.Бісмарк, який об'єднав німецькі князівства, не лише створив централізовану німецьку державу, але і цим істотно вплинув на створення єдиної нації. Т. Шевченко в своїх поезіях закликав українців до єдності, став творцем єдиної української літературної мови, яка дозволила консолідувати націю. Його фігура і нині є тим символом, який об'єднує українців. Часом державні мужі брались навіть за модифікацію самих етнічних коренів, прагнучи створити нові суперетноси. А. Македонський, наприклад, мріяв витворити греко-єгипетську націю, яка б правила всім світом, об’єднуючи ці два на той час наймогутніші етноси. Для цього він одружував своїх полководців на єгипетських аристократках, механічно змішуючи, сплавляючи дві етнічні групи в єдину, яка за задумом цього державного діяча, повинна б успадкувати їхні найкращі риси.

Але повернемось до характеристики основних форм, в яких існують етнічні спільності: рід - плем'я - народність - нація. Історично першим ступенем еволюції етносу був рід, який творили сім'ї, що виходили з одного кореня. Роди розростались, об'єднуючись з іншими, створювали плем'я. Генетичний зв’язок племені виявлявся у спільності мови, звичаїв, міфів, зокрема, про спільного родоначальника — бога, чи героя, священну тварину. Необхідність ведення спільної господарської діяльності на великих територіях, а особливо захисту від ворогів, заставляла зближуватися племена, створювати племінні союзи, на основі яких зароджувалась державність. Зокрема, в українській історії відомі племінні союзи полян, древлян, дулібів, кривичів тощо.

Народність виникає в результаті збереження внутрішньої спільності людей, що сформувалася під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв. Вона може володіти достатньо розвинутою державністю, однак на території, яку вона займає відсутній єдиний загальнонаціональний економічний простір, а отже, існує відособлений спосіб життя окремих регіонів. І все це відбивається на внутрішній єдності народності, котра складається з окремих етнографічних регіональних груп із властивими їм соціокультурними особливостями. Такими, наприклад, серед українців є гуцули, буковинці, волиняни, подоляни, слобожанці тощо. При тому, ті особливості можуть бути достатньо відчутними і навіть доходити до заперечення спільності своїх етнічних коренів. Наприклад, частина закарпатських русинів і нині не вважає себе українцями.

На цьому етапі особливу роль у складанні і підтриманні внутрішньої стабільності етносу відіграють не господарсько-економічні чинники, а політичні та релігійні: середньовічний львів'янин означав себе як підданий свого володаря, як православний чи католик, а вже потім як русин, чи поляк; в івриті немає окремих понять "іудей" (вказує на конфесійну приналежність) та "єврей", що означає власне приналежність до етнічної групи: вони означаються одним словом. Універсальні зв’язки, в першу чергу економічні (творення єдиного загальнонаціонального ринку) і політичні (функціонування централізованої держави) руйнують внутрішню роздробленість народності, консолідують її, а в результаті виникає нація. На нинішній час, за твердженням українських дослідників В. Андрушенка та М. Михальченка, із близько 1000 народів лише 170-175 досягли рівня нації. Очевидно, найістотнішими серед таких зв'язків, чинників є:

- наявність власної державності, або хоч чужої, та єдиної, яка б об'єднувала, всю, чи принаймні, істотну частину етнічної території;

- творення єдиного загальнонаціонального ринку, економічного простору;

- певний рівень розвитку соціальної комунікації всередині етносу, який веде до самоусвідомлення ним своєї окремішності, власних цілей;

- наявність об'єднуючої етнос національної ідеї.

Таким чином, перетворюючись у самостійний суб'єкт соціально-політичних відносин на основі усвідомлення власних цілей та боротьби за їх, реалізацію, етнос доходить до вищої форми свого соціального існування - нації. Важливість нарощення рівня соціально-політичної суб'єктності етносу для само оформлення його як нації підкреслювали видатні українські націологи Л. Ребет. та О.-І. Бочковський, які навіть розводили поняття "народ" і "нація". При тому, під нацією вони розуміли лише частину народу - викристалізуваний суб'єкт суспільних процесів, організовану спільноту з певним рівнем самосвідомості, яка виступає провідною силою, ядром своєї етнічної групи. Наприклад, за часів козаччини, на думку Л. Ребета, під українською нацією розумілося козацтво, насамперед його старшина: "Нацією", тобто політичним підметом у державі, було тільки козацтво, і то передусім знатне, аналогічно зрештою до відносин в інших європейських державах у той час". В буденній масовій свідомості вихід етносу на новий якісний щабель свого розвитку- завершення процесу творення нації виявляється у тому, що людина починає відчувати себе перш за все не слобожанином чи галичанином, не подолянином чи гуцулом, а українцем, тобто усвідомлює себе частиною єдиного цілого - нації. Нація, таким чином, це:

- соціально-етнічна спільність, яка грунтується на етнічному корені та має певну соціальну форму життєдіяльності;

- територіально-економічна цілісність, що виявляється насамперед у існуванні єдиного господарсько-економічного простору на всій території проживання етносу;

- соціокультурна цілісність, яка включає такі компоненти як літературна

мова, особливості національного характеру та національної самосвідомості;

- політична цілісність, яка виникає на основі усвідомлення спільності власної історичної долі, політичної культури, міфології.

Життєдіяльність, соціальна активність нації значною мірою визначається особливостями національної самосвідомості. Національна самосвідомість - це усвідомлення нацією в цілому, кожною людиною, котра до неї належить, своєї приналежності до певного етносу, спільності історичного шляху, своєрідності того, що відрізняє їх від інших етносів: національного характеру, культури, ментальності. Вона народжує бажання зберегти ці особливості та розвивати їх, протистояти асиміляції іншими етносами.

Особливості історичної долі нашого народу призвели до того, що ми і нині не завжди можемо говорити про достатньо високий рівень розвитку національної самосвідомості українців. Одним з показників цього є живучість їх розмежування по Збручу. Дослідження процесу формування національної самосвідомості - одна з основних проблем етносоціології. Особливо актуальними ці питання (як в теоретичному, так і в прикладному вимірах) є нині для України. Національна самосвідомість виступає одним із коренів етнічної самоідентифікації. Цей термін вказує на усвідомлення людиною своєї приналежності до певного етносу, розуміння себе як його частини. Другим її генетичним коренем є етнічна приналежність індивіда (приписний статус), яка вказує на його кровний зв'язок з етносом, походження від батьків - представників певної етнічної групи і виражається через категорію "національність". Процес етнічної самоідентифікації в сучасному суспільстві є складним і суперечливим. Достатньо велика частина людей, наприклад діти з національно неоднорідних сімей, можуть мати проблеми із визначенням своєї приналежності до певного етносу. До речі, цікаво ця проблема вирішується у євреїв: діти матері-єврейки вважаються євреями. Такий варіант свідчить про важливість власне соціокультурних складників етнічної самоідентифікації - передбачається, що мати, яка має істотний вплив на формування особистості дитини з найранішого віку, зможе прищепити їй культурні традиції, світосприйняття народу, тобто сприяти етнічній самоідентифікації дитини. В міру розвитку цивілізації соціально-культурні моменти національної самоідентифікації відіграють дедалі більшу роль. В українській історії ми можемо спостерігати приклади, коли люди, які не були за походженням українцями, чи походили із змішаних сімей: П. Могила, В. Липинський, сестри Русови не тільки гармонійно влилися в український етнос, відчували себе українцями, але й ставали святими української церкви, теоретиками українського націоналізму. З другого боку, політичні, соціокультурні чинники можуть викликати процес денаціоналізації - відмову представників певного етносу від своїх національних коренів ("манкуртизм", "яничарство"). Як один з виявів денаціоналізації можна розглядати феномен визнання рідною мовою мову іншого народу, хоча очевидно, що ці явища є занадто складними та неоднозначними, щоб трактувати їх так просто тільки на підставі одного з їх виявів.

Зупинимося детальніше на ролі соціально-економічних чинників, зокрема створенні загальнонаціонального ринку, в процесі становлення нації. Державні утворення стародавнього світу та середньовіччя, а отже і етнічні спільності, які їх творили, утримувалися як єдине ціле, значною мірою завдяки волі, могутності своїх володарів. Вони, як правило, виникали шляхом об'єднання удільних князівств, що сформувалися на основі племен, чи племінних союзів і зберігали певну автономію. Таким чином, ці держави дещо спрощено можна розглядати як сукупність об'єднаних міні-держав, які часто прагнули до більшої самостійності, сепаратизму. Місцеві князі, графи іноді набували такої сили, що могли конкурувати з монархами і руйнували єдиний державний організм, спричиняли його феодальну роздробленість, як це було з Київською Руссю після Я. Мудрого, Францією часів його дочки — королеви Анни, чи Німеччиною до Бісмарка. Цьому сприяли неможливість вільного переміщення робочої сили (кріпацтво) та товарів (внутрішні митні бар'єри), натуральне господарство, які служили економічним фундаментом самоізоляції окремих регіонів. А отже, місцеве населення також самоізолювалося, і як результат — не завжди відчувало свою приналежність до єдиної етнічної спільності. Лише створення стабільної централізованої держави, знищення кріпацтва та поява мануфактури в часи становлення індустріального суспільства, сформували єдиний господарсько-економічний простір, на якому тепер могли безперешкодно переміщуватися сировинні ресурси та інші товари, робоча сила. Масове виробництво дешевих товарів повсякденного вжитку руйнує натуральне господарство, яке служить економічною базою самоізоляції окремих регіональних груп населення. Все це — показники виникнення загальнонаціонального ринку, який формує єдиний господарсько-економічний простір в рамках певної держави, служить економічним підґрунтям доцентрових тенденцій, об'єднує регіональні спільності, а отже сприяє усвідомленню етносом своєї єдності та цілісності, виводить його на якісно новий щабель розвитку — творить націю.

Загальнонаціональний ринок стає також стимулом соціокультурних змін, найважливішою з яких є створення єдиної літературної мови і відхід на другий план місцевих говірок, які істотно відрізняються одна від одної. Літературна мова забезпечує високий рівень розвитку, інтенсивності соціокомунікаційних процесів, що також сприяють усвідомленню етносом своєї єдності та цілісності. На основі почуття національної свідомості виростає феномен національної мобілізації, який вказує на готовність людини, чи етносу до активних дій на захист національних інтересів, відстоювання своєї національної самобутності. Поєднання феноменів національної свідомості та національної мобілізації породжує патріотизм, в який вкладається не лише почуття любові до батьківщини, національна гордість, але і готовність до активної дії на її захист.

5.2. Етносоціальна структура сучасних суспільств і типи міжетнічних взаємин.

Етнічна спільність, проходячи в своєму розвитку ряд фаз, збагачується, набуває все нових вимірів життєдіяльності, багато в чому неоднозначних та суперечливих. Однією з проблем, які вивчає етносоціологія, є проблема міжнаціональної взаємодії. Її можна дещо спрощено розглядати у двох вимірах: зовнішньому, геополітичному — взаємини етносу, котрий створив власну державу, з іншим, що також має національну державність і внутрішньому — взаємини різних етнічних спільнот в рамках однієї держави. Цей вимір найчастіше цікавить соціологів. Ви вже пам'ятаєте з минулої теми, що соціальна структура суспільства є системою взаємопов'язаних і впорядкованих одна відносно одної соціальних спільностей. Вони об'єднують людей за певною об'єктивною суспільно значимою ознакою: етнічним походженням, професійною приналежністю, демографічними особливостями, за місцем проживання тощо. Відповідно, соціальну структуру суспільства можна розглядати у різних ракурсах, вимірах: як етносоціальну, соціально-професійну, соціально-демографічну, соціально-територіальну. Елементами етносоціальної структури виступають різні форми етнічних спільностей, які присутні в конкретному суспільстві та певним чином взаємодіють між собою.

На початок 90-х рр.у різних країнах світу проживало більше 56 млн. українців. З них біля 40 млн. - власне на території України, а решта — в діаспорі, тобто утворювали самостійні етнічні групи в етносоціальній структурі інших суспільств. Водночас, громадянами української держави є представники більше 100 національностей. Географічне розселення етносів зумовлюється складними та суперечливими політичними, соціально-економічними умовами їх розвитку. Поліетнічна (багатонаціональна) структура більшості сучасних суспільств, в тому числі і українського, виступає об'єктивною реальністю, яка має глибокі історичні корені.

Етноси, порівняно з іншими типами соціальних спільностей (класами, верствами), є історично стійкішими. Тому що етнічна приналежність виступає приписним, генетичним, заздалегідь визначеним статусом особистості, який передається їй батьками, часто виявляється на підсвідомому рівні, а не є набутим, як наприклад, соціально-професійний статус, який може змінюватися протягом життя людини неодноразово і достатньо істотно. Система соціокультурних, соціопсихологічних ознак етнічного статусу людини є яскравішою, більш вираженою, ніж ці ж ознаки її, наприклад, соціально-професійного статусу, вона може базуватись і на підсвідомих механізмах. В силу цих причин протиставлення "ми - вони" в поліетнічних суспільствах по етнічній лінії пролягає набагато глибше, ніж по соціально-майновій, ідеологічній, може довший час зберігатися у латентній формі. Прикладом цього може бути так звана етнічна пам'ять — усвідомлення людиною своєї приналежності до певного етносу навіть у тих суспільствах, які від самого початку формувалися як багатонаціональні, утворювалися з емігрантів із різних країн світу.

В травні 1982 р. Бюро перепису США опублікувало результати дослідження етнічного походження громадян. Виявилося, що значна частина населення, усвідомлюючи себе громадянами США, достатньо добре пам'ятає і про власні етнічні корені навіть в умовах, коли вони не культивують власне етнографічних атрибутів своєї життєдіяльності. 40% американців заявили про своє змішане походження, 11% відзначили, що належать до однієї етнічної групи. Предки американців походять із приблизно 40 країн. З них: німці — 56,1 млн., ірландці — 43,7 млн., українці — 525 тис. Як бачимо на прикладі США та України, населення більшості сучасних країн не є моноетнічним, тобто воно складається, як правило, з домінуючої національної групи (а це не завжди група більшості) та етнічних меншин. Останні не лише відрізняються від решти мовою та іншими соціокультурними ознаками, але й усвідомлюють цю різницю між собою та "чужаками", в них існує почуття групової солідарності, яка і дозволяє меншості зберегти власну оригінальність, самобутність. До цього можна додати, що для етнічних меншин часто є характерними (особливо в умовах дискримінації їх з боку більшості) спроби певного дистанціювання від решти населення країни. Це може виявитися і в територіальному плані: від компактного проживання в одній місцевості, наприклад, в кількох селах, до згрупування національної меншини на одній вулиці, чи в кварталі у великих містах: згадайте вулиці Руську, Сербську, Вірменську, Караїмську у Львові та знамениту Брайтон-біч у Нью-Йорку. Етнічна меншина, виходячи з реальних умов та типу взаємин з іншими етнічними групами, особливо домінуючою, може культивувати наступні моделі соціальної поведінки:

добровільна асиміляція, зближення з іншими етнічними групами та поступове розчинення в них. Особливо швидко ці процеси йдуть в умовах, коли етнічні групи є близькими за мовними, релігійними та іншими культурними ознаками, загальним рівнем соціокультурного розвитку;

дистанціювання від інших груп, яке виявляється у широкому діапазоні:

від спроб замкнутися в собі до "дозованого" спілкування з іншими групами у варіантах комуналізму та автономізму (самоорганізації у вигляді общин і забезпечення власного контролю за своїм життям). Самоізоляція групи, розвиток її "в собі" може створити підґрунтя для сепаратизму — боротьби за вихід із складу чужонаціональної держави та створення власного національного державного утворення;

спроба самоутвердження, а у перспективі і перетворення на домінуючу етнічну групу через проникнення у визначальні для суспільства, престижні сфери діяльності: бізнес, науку, культуру, комунікаційну сферу та встановлення контролю над ними. Така модель соціальної поведінки етнічної меншини має найбільше шансів на успіх за умови наявності в неї достатньо розвинутого соціального потенціалу та підтримки одноплемінників, що належать до цієї ж, чи близькоспоріднених етнічних груп і, володіючи власною потужною державною машиною, прагнуть до експансіонізму;

міграція (добровільна чи вимушена), коли інші моделі поведінки не принесли успіху. Особливої масовості набуває міграція національної меншини поза межі чужонаціональної держави у випадку існування власної етнічної державності, яка при тому ще й досягла значних успіхів у своєму розвитку. Прикладом може послужити інтенсивне переміщення етнічних росіян із середньоазіатських республік до Російської Федерації та небажання етнічних косівських албанців мігрувати до Албанської республіки, орієнтація їх міграційних потоків на Італію та інші розвинуті країни Європи.

Однією з найважливіших функцій поліетнічної держави є регулювання міжетнічних взаємин, недопущення суперечностей та конфліктів на етнічному грунті, що загрожують її внутрішній стабільності, а навіть самому існуванню. Можна виділити такі основні види міжетнічних взаємин у поліетнічних суспільствах, які практично завжди ініціюються державою і управляються нею:

етноцид — спроба фізичного знищення меншини, або витіснення з території, яку вона займає;

сегрегація — спроба ізоляції певної расової, чи етнічної групи в суспільстві, їх роздільне співіснування, яке практично завжди доповнюється дискримінацією (євреї в Єгипті біблійних часів, Південно-Африканська республіка до недавнього часу). Наслідком цього може бути нагромадження "від'ємного потенціалу" у взаєминах, деградація пригноблюваної групи і, відповідно, її боротьба проти такого становища;

асиміляція (добровільна чи насильницька);

плюралізм, котрий передбачає право на самостійність етнічних груп та готовність домінуючої частини підтримувати це право. Прикладом може бути Швейцарська конференція, де французи та італійці культивують свою національну самобутність, користуються рівними правами з німецькою більшістю, яка складає 3/4 населення країни. Очевидно, що варіант плюралізму можливий у суспільствах, що знаходяться на достатньо високому ступені цивілізації, загальної та політичної культури.

Добровільна асиміляція найчастіше проходить в умовах, коли одна з етнічних груп є малочисельною і не може в силу різних обставин, в тому числі і із-за нерозвинутості національної самосвідомості, відносно невисокого рівня загальної культури (якщо так можна трактувати будь-яку національну культуру), підтримувати свою життєздатність. Водночас домінуюча етнічна група вважає за можливе не ізолювати її від себе, а, навпаки, йде на контакти з нею. Розвиток міжетнічних взаємин по такій лінії хоча і може створювати негативні колізії, але вони, в силу відомих обставин (малочисельність, невелика роль у суспільстві тощо), не бувають широкомасштабними. Прикладом такого варіанту може послужити ситуація з малими народами північних регіонів Російської Федерації. З історії ми знаємо і випадки, коли, навпаки домінуюча, привілейована в суспільстві етнічна меншість асимілювалася з етнічною більшістю. Так виникла болгарська нація — через асиміляцію тюркських племен волжських булгар підкореною ними слов'янською більшістю.

Насильницька асиміляція набуває різних форм. Р. Блауер опрацював теорію "внутрішнього колоніалізму", яка включає:

- спроби панівної культури контролювати і змінювати у вигідному для себе напрямку культуру національних меншин; політичне панування;

- економічну експлуатацію;

- ідеологію, яка виправдовує владу панівної групи.

При тому, ця політика може виявитись як у відкритих, так і у прихованих формах — денаціоналізація та русифікація в СРСР йшли під лозунгами інтернаціоналізму, виправдовувалися ідеологією "старшого брата". ,А це, як вже зазначалось, становить загрозу єдності держави, суспільства.

В сучасній соціології утвердилися три основні концепції, які з різних точок зору пояснюють причини міжетнічних конфліктів:

етноцентризм, що зводиться до небажання однієї етнічної групи визнавати самоцінність культури іншої, поважати її природне право на саморозвиток. З іншого боку, і самі аутсайдери не сприймають культуру домінуючої групи, не йдуть на зближення з нею, що призводить до поширення в "групі відстаючих" почуття національної ущемленості, напруженості у відносинах між ними;

групова перепона — встановлення соціальних кордонів між різними групами у всіх сферах суспільного життя, яке викликається упередженістю у взаєминах між ними;

розподіл ресурсів: причиною та виявом дискримінації є нерівномірність розподілу ресурсів та благ між різними групами.

Як бачимо, спільним у всіх перечислених підходах до трактування причин міжетнічних конфліктів є підкреслене небажання учасників конфлікту зрозуміти і узгодити позиції один одного керуючись принципом компромісу, прагнення до взаємного дистанціювання, в тому числі шляхом вироблення системи привілеїв та обмежень, які базуються, на приписному етнічному статусі, а отже їх надзвичайно важко подолати. Все це створює неоднакові норми, правила соціальної поведінки для різних етнічних груп, примушує етнічні меншини, які піддаються дискримінації, відчувати свою неповноцінність у даному суспільстві. Цілком зрозумілими є і наслідки конфліктних моделей міжетнічних відносин: взаємне ослаблення учасників конфлікту, розбалансування, періодичні кризи, а в особливо гострих ситуаціях і руйнування суспільної системи. Події другої половини XX. ст., які одержали назву етнічного ренесансу, довели, що навіть довгочасне існування багатонаціональних держав не призводить до нівелювання етнічних груп, їх безпроблемного злиття. Соціальні кризи, викликані економічними чи політичними проблемами, можуть стати каталізаторами міжетнічних конфліктів, спровокувати прагнення етнічних меншин до сепаратизму, створення власних національних держав, як це сталося, наприклад, з СРСР, СФРЮ, Чехословаччиною. Водночас і в умовах етнічного ренесансу ряд поліетнічних суспільств демонструє свою стійкість. Очевидно, однією з основних причин цього є побудова міжнаціональних взаємин у них на найбільш прийнятному з точки зору сучасної концепції гуманізму, демократії, принципі плюралізму. Така модель міжнаціональних взаємин, як правило включає правовий захист меншин у широкому розумінні: від адміністративно-культурної автономії у місцях компактного проживання, пропорційного представництва у органах влади до державної підтримки національної культури, шкільництва тощо. В результаті побудови міжетнічних відносин на принципі плюралізму створюються передумови для формування політичної нації.

Важливо відзначити істотну відмінність між нацією як етносоціальною спільністю (про істотні ознаки її вже говорилося) і спільністю політичною. Під політичною нацією ми розуміємо громадян певної держави, що належать до різних етносів, але в силу спільної історичної долі, політичних колізій творять єдиний суспільний організм, державу. Яскравим виявом формування єдиної української політичної нації є результати грудневого референдуму 1991 р., де абсолютна більшість населення, в тому числі і неукраїнці за етнічним походженням, заявила про своє прагнення створити українську соборну суверенну державу.

Очевидно, що всі виділені моделі побудови міжнаціональних взаємин практично ніколи не зустрічаються у чистому вигляді, а взаємно переплітаються (за виключенням, очевидно, діаметрально протилежних). Можна стверджувати швидше про домінування однієї з них. При тому, одним з найцікавіших є аналіз проблеми офіційно декларованого та реально здійснюваного курсу в міжнаціональних відносинах у поліетнічних суспільствах на макро- та мікросоціальному рівнях.
Висновки

Етносоціологія — одна з галузей соціологічної науки. Вона вивчає етнічні спільноти як цілісні соціальні утворення, суб'єкти соціального життя, що мають специфічні закономірності формування та життєдіяльності, проходять у своєму розвитку певні стадії, набуваючи нових якісних характеристик.

Вирішення цих проблем має важливе теоретичне і практичне значення, в тому числі і для нинішньої України, дозволяє знайти відповіді на запитання яку роль відіграє етнічний чинник в функціонуванні соціальних систем, як усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної групи впливає на соціальну поведінку особистості, на яких принципах повинні базуватися міжетнічні взаємини у багатонаціональних суспільствах і якою повинна бути оптимальна для них форма державного організму.
Ключові поняття:

етнос;

нація;

моделі міжетнічних взаємин; політична нація.
Питання для самоконтролю:

1. Що таке етнос, в яких історичних формах він може функціонувати?

2. Дайте визначення категорії “нація”. Під впливом, яких чинників формується нація?

3. Охарактеризуйте основні моделі побудови міжетнічних взаємин у багатонаціональних суспільствах.

4. Визначте причини міжетнічних конфліктів.

5. Що таке політична нація, якими шляхами вона формується ?

Література:

1. Бочковский О.-І. Вступ до націології. -Мюнхен, 1991-1992.

2. Гринів 0.І. Національно-духовне відродження: історія і сучасні проблеми. - Львів, 1995.

3. Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії. - К.,1993.

4. Колодій А.Ф. Нація як суб'єкт політики. -Львів, 1997.

5. Ребет Л. Теорія нації. - Мюнхен, 1995.

6.Рудницька Т. Етнос і нація: спроба понятійно-термінологічного розмежування //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998, №3.

7. Сміт Е. Національна ідентичність. -К., 1995.

8. Черниш Н. Проблема нації в українській соціологічній думці 20-30-х р.р. XX ст.//Діалог культур: Україна у світовому контексті. Матер. перших міжнародних філос.-культур.читань. -Львів, 1996.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Схожі:

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Соціологія
Соціологія: навчально – методичний комплекс / За ред. Щудло С. А., Романіва Т. М., Мірчук І. Л.– Дрогобич: Вимір, 2007

Велосипедний туризм
Навчально-методичний посібник розрахований на керівників профільних гуртків загальноосвітніх шкіл області, позашкільних навчально-виховних...

Навчально-методичний посібник з курсу “історія україни”
Студентам також пропонується завдання та запитання для індивідуальних занять І самостійної роботи в контексті тїєї чи іншої теми...

Історія міжнародних відносин
Сторія міжнародних відносин. Навчально-методичний комплекс для студентів денної та заочної форми навчання / д.І. н проф. С. С. Троян....

Методичний посібник для організації роботи та змістовного дозвілля...
Ура! Канікули!!! (методичний посібник для організації роботи та змістовного дозвілля в таборі відпочинку з денним перебуванням )...

Навчально-методичний комплекс курсу «Соціологія»
Рецензенти: (профільна кафедра іншого внз та два рецензенти: з установи, в якій викладається навчальний курс, та з іншого внз або...

Методологічні основи вивчення дисципліни «соціологія праці»
Навчальний процес передбачає використання не тільки інфор­маційних підручників, а й навчально-методичних посібників, які б допомагали...

Навчально-методичний посібник до курсу «Новітні технології в управлінні освітою»
Затверджено на засіданні Вченої ради геолого-географічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна...

Навчально-методичний комплекс курсу «філософія»
Навчально-методичний комплекс курсу. Кіровоградський державний педагогічний університет імені В. Винниченка. 2012 р с. 50



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка