Пошук по сайту


7. Життєва позиція та спосіб життя людини - Людина І світ

Людина І світ

Сторінка4/30
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

7. Життєва позиція та спосіб життя людини
Останній нерозривно пов'язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам'ятати основне правило мудрого життя: не бажай і не чекай від життя неможливого, тобто надто багато).

Життєва позиція виявляється у практичних діях – оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Проте остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.

Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини і на досягнення лише власного добробуту чи на прагнення добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством у цілому тощо. Однак спосіб життя людей визначається тим суспільством, в якому вони живуть, тобто рівнем його матеріального та духовного розвитку, існуючими в ньому традиціями та звичаями, місцем людини в суспільстві, її належністю до певної соціальної групи, життєвою позицією, статтю, віком, станом її здоров'я, характером, місцем проживання та ін. Чим розвинутіше суспільство – тим більше у ньому можливостей для існування різних способів життя, а відповідно тим більший вибір має людина.

Однак людина сама визначає спосіб свого життя. І це рішення не завжди залежить тільки від того, в якому суспільстві вона живе. Отже, вислів: "Людина – творець своєї долі" – очевидно, має право на існування.
8. Ціннісні виміри людського життя. Смерть і безсмертя
Духовні прагнення, ідеали, принципи, норми моралі належать не стільки до сфери дії інтересів, скільки до сфери цінностей. Стимули і причини людської діяльності набувають тут подальшого розвитку: потреби, перетворені на інтереси, у свою чергу, "перетворюються" на цінності. Зміст цінностей зумовлений культурними досягненнями. Світ цінностей – це насамперед світ культури у широкому розумінні, це сфера духовної діяльності людей, їхньої моральної свідомості, уподобань – тих оцінок, якими виражається міра духовного багатства людини.

На перший план тут виступає вже не те, що безумовно необхідне, без чого не можна існувати (це вирішується на рівні потреб), не те, що вигідно з погляду матеріальних умов життя (це рівень дії інтересів), а те, що відповідає уявленням про призначення людини і її гідність, ті моменти в мо­тивації поведінки, в яких має прояв самоствердження людини і свобода особистості. Ціннісні стимули торкаються особистості, структури самосвідомості, особистих потреб. Без них немає ні розуміння суспільних інтересів, ні подвигу, ні справжнього самоствердження людини.

Отже, цінності – це поняття, яким широко послуговуються у філософії для акцентування на людському, соціальному та культурному значенні тих чи інших явищ дійсності. Тобто цінності – це рівень значущості одного стосовно іншого в певній системі. Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як "предмет цінності", тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Йдеться про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина) ральні норми, принципи), естетичні (краса) та ін.

Тому вищою цінністю пізнання, а отже, навчання, рушійною силою і результатом наукової діяльності є істинне знання, подолання заблудження. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування людини – це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці – це ще один ряд цінностей. Моральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Ставлення до діяльності формується у людини на рівні її самосвідомості, у якій особливе місце посідають ціннісні орієнтації – найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені її життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань. Основним змістом цих орієнтацій можна вважати політичні, світоглядні, моральні переконання, глибокі та постійні уподобання, моральні принципи поведінки. Саме тому в будь-якому суспільстві цінність орієнтації як елемента саморегуляції поведінки людини є предметом виховання, цілеспрямованого впливу. Стійка структура цих орієнтацій зумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам (тому ми говоримо про принциповість людини), здатність до вольових зусиль (вольова людина) в ім'я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети тощо.

Такі якості для вас знайомі і зрозумілі. І кожен має прагнути мати стійкі орієнтири.

У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться інші цінності – як матеріальні, так і духовні (хоча всі цінності в кінцевому підсумку є духовними утвореннями). Усі вони так чи інакше пов'язані з цінністю людини, виявляють різне ставлення до неї або, за словами І. Канта, до людства у собі і в іншій людині.

Людина, народжуючись, отримує безцінний дар життя, яке для неї є самоцінністю, для суспільства – найвищою цінністю. Тому вона має дорожити ним, ставитися до нього бережливо, навіть якщо їй здається, що воно не склалося, що у ньому багато негативних моментів, що воно важке.

Людина має бути сильною, здатною протистояти випробуванням долі, не піддаватися хвилинним слабкостям. Сподіваємось, що ви саме такі.

До ціннісних вимірів людського життя насамперед належить і те, що ми позначаємо поняттям "здоров'я".

Майже завжди, коли йдеться про здоров'я людини, мають на увазі фізіологічний стан організму, відсутність захворювань тощо. У широкому розумінні вживають поняття морального здоров'я людини, її душевного стану, що є гармонійною єдністю природних і соціальних складових. Отже, якщо у першому випадку ми характеризуємо стан організму з позиції чіткої взаємодії роботи всього людського організму, то в другому – йдеться про гармонію тіла і душі, певну збалансо­ваність фізіологічних, психічних та духовних процесів людини, що досить влучно було висловлено ще в давнину: у здоровому тілі – здоровий дух.

Порушення такої взаємодії призводить до захворювань. Проте будь-які патологічні зміни зумовлені соціальними причинами. Американський філософ У. Джеймс небезпідставно говорив, що "Бог може вибачити нам гріхи наші, але нервова система – ніколи". Причин таких "гріхів" немало. Багато з них коріниться у ставленні людини до свого життя: надто шанобливому чи презирливому, турботливому чи цілком байдужому. Не менше причин криється і в способі життя як системі типових форм повсякденної життєдіяльності людей, що формуються у певних умовах (тобто у певному суспільстві) і випливають з їхньої концепції життя, в якій найповніше реалізується життєва позиція людини.

Отже, спосіб життя характеризується не тільки тим, для чого або задля чого людина живе, а й тим, як вона живе.

Тому спосіб життя може бути "здоровим", тобто відповідати потребам природного і соціального в людині, або "нездоровим", якщо людина (свідомо чи несвідомо) не здатна керувати своїми вчинками, своїми емоціями і настроями, порушує гармонію душі і тіла, руйнує свій організм як фізіологічно, так і психічно.

Кожна людина вибирає спосіб життя. Вибираєте його й ви. Здійснюючи свій вибір, потрібно керуватися насамперед тим, щоб обраний спосіб життя не шкодив суспільству та іншим людям, не виходив за межі існуючих у суспільстві законів та моральних норм і не був спрямований проти самого себе, тобто не підривав здоров'я, не був гальмом для фізичних і духовних сил.

Важливими ціннісними вимірами людського життя є почуття й усвідомлення смерті та безсмертя.

"Життя є опір смерті"... У цьому вислові міститься глибокий зміст: життя намагається подолати смерть уже на долюд-ському рівні, життя породжує нове життя, організм живе у своїх нащадках. Особливо гострою ця проблема є для людини. Адже це "єдина істота, яка знає., що вона є" – вважає видатний німецький мислитель XX ст. К. Ясперс. Кожна людина рано чи пізно помирає. Немає нікого з народжених, хто не підійшов би кожен свого часу до цього Рубікону, що відкриває шлях до невідомого. І не випадково у стародавній міфології людей на противагу безсмертним богам та стихіям так і називають – "смертні", тобто такі, що мають початок і кінець, що проходять обмежений шлях, невідомо ким відміряний.

Що нас чекає за тим таємничим горизонтом? Відповідь на це запитання допомогла б нам зрозуміти, хто ми є насправді: дивовижні напівтварини, що випадково зародилися на звичайній планеті? Біороботи, створені для експерименту високо-розвиненою цивілізацією? Боже творіння, покаране плоттю за первородний гріх? Чи ми безсмертні душі, що отримали свої тимчасові тіла, аби пройти черговий моральний урок? Хто ми? Адже за життя так і не маємо достовірної відповіді...

Очевидно, що в цьому якраз і криється сенс життя.

Різними народами ця тема переживається по-різному, що відбито у їхніх культурах. В окремі епохи страху смерті взагалі не було: люди знаходили у собі сили протистояти загрозі фізичного зникнення. Античні греки, наприклад, виховували у собі презирство до смерті. Таке ставлення до смерті було і в наших далеких предків. Людей епохи Середньовіччя, навпаки, думки про майбутню смерть доводили до відчаю.

Численні і розмаїті уявлення про смерть, які складалися у різних народів світу, можна умовно розподілити на кілька типів. Передусім це дохристиянські і християнські погляди. Нагадаємо також, що східні культури на відміну від західних зберегли віру в оригінальну силу космологій, релігійні та філософські системи, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення життя. Притаманні їм концепції посмертного буття охоплюють широкий спектр уявлень – від високих станів свідомості до конкретних образів іншого світу, який нагадує земний. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним зникненням людини, в чому величезна притягальна сила їх і сьогодні, на відміну від європейського раціоналізму, де переважають висновки про конечність людського життя.

Яким уявляється посмертя у різних світоглядних системах?

Представники атеїзму вважають, що по смерті нас чекає ніщо, яке надзвичайно важко описати, адже це відсутність свідомості, почуттів, відчуттів. Вогник життя згасає, а з ним назавжди згасає наше "Я". Це схоже на глибокий сон без сновидінь, який ніколи не закінчується. Тобто нас немає. Ніде.

Представники християнства вважають, що після смерті нас чекає Божий суд і вічне блаженство або вічні муки нашої безсмертної душі разом із воскреслим вічним тілом. Зберігаються індивідуальність та зовнішність, той неповторний людський вигляд, у якому ми пройшли своє єдине земне життя і з яким "зріднилися", ототожнюючи його з власним "Я".

Буддизм обіцяє нові багаторазові народження з усіма земними муками та проблемами, що супроводжують життя. Втрата пам'яті не дає поєднати їх ниткою свідомості, ми отримуємо лише кармічний тягар і змушені знову й знову платити фактично за чужими рахунками. Тому треба думати лише про нірвану (вищий стан блаженства людської душі).

Але прямого досвіду смерті у більшості людей немає. Лише останнім часом, коли завдяки розвитку медичної техніки з явилась можливість повернення людей майже "з того світу", ледь-ледь піднімається завіса, що ховала перший акт післясмертного буття. Люди, що повернулися до життя зі стану клінічної смерті, розповідають про свої враження, діляться незвичайними спогадами. Проте багато авторитетних вчених-матеріалістів вбачають у видіннях "воскреслих" лише галюцинації помираючого мозку, солодкі ілюзії, які природа турботливо приготувала для нас, щоб пом'якшити біль та сум прощання з життям.

Стосовно теми безсмертя можна сказати, що вона надзвичайно суперечлива: люди завжди мріяли про нього, намагалися досягти, вдаючись до пошуку різноманітних еліксирів та магічних засобів. Це мрія, ідеал людини. Безсмертя, з цієї точки зору, є вищим благом. Згадаймо численні народні казки й легенди про пошуки чудодійного засобу, завдяки якому люди раз і назавжди подолали б смерть, позбулися б її і стали, "як боги", – вічно молодими, красивими, вічно сущими. Християнські ідеї також говорять про безсмертя тіла. Адам і Єва не знали смерті, але за гріх були позбавлені цього найбільшого блага. Саме первородний гріх привів їх у матеріальний, твердий світ, де їм довелося заглянути у вічі смерті, втратити найдорожче і найпрекрасніше – своє життя. Тобто смерть – це розплата за спокусу самовілля, самостійності, вільнодумства.

Отже, людство покаране смертю. Але чи є прекрасним вічне життя, особливо якщо це звичайне продовження літ нашого земного існування? І тут виникає друга думка, протилежна першій, за нею смерть вважається вищим благом. Досить згадати образ Агасфера, Вічного жида. Він, покараний Христом, став безсмертним. Йому немає спокою, як він не шукає смерті, вона йому недоступна. Агасфер блукає по світу, чекаючи другого пришестя Христа, який єдиний може звільнити його від прокляття...

З цього погляду, безсмертя робить людське життя безглуздим, таким, що не має мети, цінностей, радощів. Це нудота постійного повторення, де все відоме наперед і неможливе ніщо індивідуальне і ніщо нове. Усі людські поривання, пристрасті пов'язані з проблемами, породженими смертністю. Саме вона робить життя трагічним, важким, проте осмисленим, в якому є задля чого страждати, боротися, ризикувати.

Сучасна наука стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов'язаних з таємницями життя і смерті. Величезний етнографічний, філософський, природничо-науковий матеріал, накопичений вченими, дає змогу, про що частково вже йшлося, більш докладно висвітлити цю проблему. Особливої уваги заслуговує тема перевтілення душі. Ця тема, започаткована ще в давнину на Сході, була відтворена піфагорійцями. Можливо, в майбутньому наші уявлення про життя і смерть докорінно зміняться, адже сенс нашого життя незбагненно для нас пов'язаний зі спільною долею людства: зі зміною численних поколінь, їхньою долею.

9. Поняття творчості, свободи і відповідальності
Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості. Кожна людина здійснює пошук ідеального, прекрасного, оскільки кожна людина прагне (хоча й по-своєму) до абсолюту.

За своїми засадами творчість – соціальний феномен. Тварини не творять, вони пристосовуються до навколишнього середовища. Навіть якщо вони і привносять у нього зміни, то лише в результаті об'єктивного існування, взаємодії з іншими явищами, зумовленими власною природою тварин і природою цих явищ.

Творчість визначається як "продуктивна людська діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було". У творчості людина виявляє себе в культурі, створюючи її як нову цінність, як продовження своєї природної сутності. Тому з-поміж різних тлумачень цього феномена переважає діяльнісний підхід: це діяльність, спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Тобто людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо – це внутрішнє підґрунтя творчості. Суб'єкт же – людина, суспільство. Найсуттєвішою ознакою творчості є новизна її продуктів.

Однак цією ознакою творчість не обмежується. Людська діяльність багатогранна, продуктивна і репродуктивна, творча і нетворча. (Існує і псевдодіяльність, але про неї йтиметься нижче.) Тому творчість не є синонімом діяльності та новизни, її витоки не тільки в праці, а й у цілепокладаючій здатності свідомості.

Отже, творчість це притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву цілепокладаючої активності її свідомості та потреб суспільно-історичної практики.

Ознаками творчості є: свідоме цілепокладання, створення принципово нових цінностей, орієнтація на досягнення соціально значущих результатів. У ній наявні розум і просте роблення або праця, гра, інші прояви якостей людини. Проте, на відміну від них, творчість містить у собі також інші елементи. Особливу роль у ній відіграє стихійне, несвідоме начало: творчий порив, натхнення, осяяння та ін., про що неодноразово говорили вчені, поети, художники, мислителі.

Пізнаючи безкінечну багатоманітність світу речей та явищ, їхніх взаємозв'язків, людина розширює межі своєї діяльності, яка набуває нині космічного характеру. Ці процеси визначають певною мірою різновиди творчої діяльності. До них належить передовсім історична творчість, тобто уміння свідомо творити свою історію, забезпечувати нові, прогресивні умови та форми свого життя.

Наукова творчість спрямована на відкриття нових законів, вироблення оригінальних ідей, проведення складних експериментів тощо. Це соціально організоване виробництво відповідного різновиду знання.

Технічна творчість є вдосконаленням уже існуючих засобів або створенням нових машин, апаратів, механізмів, що є необхідною умовою технічного прогресу, без якого неможливий розвиток суспільства.

Особливий різновид творчості – художня творчість, продуктом якої є кращі культурні цінності. Вона потребує образного мислення, тобто вміння думати образами та картинами, яке переважає у людей художньо обдарованих, так званих ліриків (на відміну від "фізиків", тобто вчених-тео-ретиків) – артистів, письменників, художників, композиторів тощо.

Ще одним важливим різновидом творчої діяльності є вміння бути творцем самого себе і свого життя, тобто розвивати свої здібності, реалізовувати свої потенції, знаходити свій шлях у житті, залишатися самим собою за будь-яких обставин тощо. Це особливо важливо усвідомити вам як молодим людям, що стають на власний шлях творчості.

І хоча не можна ділити людей на "творчих" і "нетворчих", все-таки спробуємо відокремити риси, притаманні творчій особистості, які радимо знайти і в собі. Насамперед це нестандартність діяльності людини, прагнення знайти щось нове, не зрадити істині або самому собі. Для цього потрібні мужність, воля, сила характеру. Слід зазначити, що нове, талановите, не говорячи про геніальне, визнається з великими труднощами. Як свого часу говорив німецький мислитель О. Гумбольдт, будь-яке нове проходить три стадії: спершу — "яка дурниця!"; потім – "у цьому щось є..."; і нарешті – "хто ж цього не знає!" Тому потрібні терпіння й мужність, уміння бути наполегливим, доводити свою справу до кінця.

Творчість потребує також багатої уяви, розвиненої фантазії, вміння у будь-якому явищі побачити щось нове, запропонувати оригінальну або навіть "божевільну" ідею. Вона неможлива без здатності критично мислити, критично ставитися до результатів своєї праці, визнавати свої помилки. Характерними рисами творчої особистості завжди були жадоба знань, допитливість, працелюбність. І ніколи цим людям не були притаманні самозаспокоєність, догматизм, байдужість.

Творчість – одна із "доріг", що веде до свободи.

Свобода – це поняття, що характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу.

Поняття свободи нерозривно пов'язане із поняттям "свобода волі".

Свобода волі – це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань особистості. Вона часто пов'язується з:

• відповідальністю людини за свою діяльність;

• виконанням свого обов'язку;

• усвідомленням свого призначення.

Проте в історії людської думки розуміння свободи волі було і є різним: це або наслідок природної чи надприродної обумовленості, детермінованості (Бог, Абсолют), або самовизначальна сила всіх життєвих процесів людини (наприклад, у А. Шо-пенгауера, Ф. Ніцше). Вольові якості людини визначаються частково генетично, частково виховуються навколишнім її середовищем, входячи до структури характеру особистості.

Для того щоб зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися в суперечностях волюнтаризму та фаталізму, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.

Волюнтаризм полягає у визначенні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включно з мисленням. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Волюнтаризм проявляється в основному в соціально-політичній практиці як спроба свавільно вирішувати проблеми життя, не рахуючись з об'єктивними законами суспільного розвитку. Отже, діяти в дусі волюнтаризму означає не враховувати об'єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Прикладів подібного немало у світовій історії – досить згадати волюнтаризм вождів "великих революцій" у цілому і Жовтневої в Росії зокрема.

Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею (у міфології і язичництві), або волею Бога (у християнстві й ісламі), або детермінізмом – замкнутою системою, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору, оскільки немає альтернативи.

Це властиво також для астрології та інших окультних наук минулого й сьогодення, для різноманітних соціальних утопій і антиутопій, відображених у творах письменників А. Платонова, Дж. Оруелла, О. Хакслі та ін.

Водночас варто зазначити, що ігнорування природної, історичної та іншої необхідності може спричинити лише свавілля і вседозволеність, анархію та хаос, що взагалі виключає свободу.

Свобода – дійсно "солодке" слово. Воно походить із санскриту і означає "улюблений" (згадаймо: "Живи вільно або помри..."). Відомо кілька моделей взаємовідносин особи і суспільства щодо свободи та її атрибутів:

• найчастіше це прояв боротьби за свободу, коли людина вступає у відкритий, часто непримиренний конфлікт із суспільством, прагнучи досягти своєї мети за будь-яку ціну. Це шлях не лише важкий, а й небезпечний;

• це втеча від світу, коли людина, яка не може здобути свободу серед людей, утікає в монастир, у скит, у себе, у свій "світ", щоб там мати свободу самореалізації;

• здебільшого людина адаптується до світу, жертвуючи чимось у своєму прагненні отримати свободу, йдучи у добровільну підлеглість аби здобути новий рівень свободи у модифікованій формі;

• можливий також варіант певного збігу інтересів особистості й суспільства в набутті свободи, що має прояви в країнах з розвинутими формами демократії.

Отже, свобода – це найскладніший і глибоко суперечливий феномен життя людини та суспільства.

Відповідальність як протилежне свободі – це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з погляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні, – це і є питання про особисту відповідальність.

Отже, відповідальність є відповідність моральної діяльності людини її обов'язку, що розглядається з погляду можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

• чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги?

• якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги?

• якими є межі її діяльнісних здібностей?

• чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій, які зазнали впливу зовнішніх обставин?

• чи може людина передбачити ці наслідки?

Проблема відповідальності в кінцевому підсумку є питанням про реальну моральну свободу людини, яка повною мірою може здійснюватися лише з гармонійним розвитком усіх її здібностей. Очевидно, у вас уже сформувалося своє ставлення до цих проблем, адже ви на порозі дорослості.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Схожі:

Воля. Структура вольового акту та її особливості в структурі особистості...
Людина не лише сприймає І пізнає об'єктивний світ, але й активно на нього впливає. Вона постійно ставить перед собою певні цілі І...

2Вихідні особливості людс становища в світі; необхідність людсь­кого самовизначення
Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть роз­мову астрономи та...

Світове госп-во, його структуризація й особл-сті розвитку
Розвиток світ ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст до інтенсифікації міжнар ек спілкування, яке стало поступово виходити за межі...

Світове госп-во, його структуризація й особл-сті розвитку
Розвиток світ ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст до інтенсифікації міжнар ек спілкування, яке стало поступово виходити за межі...

Бл. 1 млн. 11 тис років тому доба давнього кам’яного віку палеоліту....
Поява найдавніших людей у Закарпатті, Подністров’ї, Донбасі та ін. 150–35 тис років тому первісна людина навчилася добувати вогонь,...

Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові,...
Просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини

«Про системи рослинного царства». 1833 року вийшла «Книга Наума про...
«На смерть Т. Г. Шевченка». 1871 року М. Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року він бере...

2. Дай правильні відповіді на запитання
Людина, яка постійно живе в державі, користується правами, наданими нею, виконує обов′язки, встановлені законом цієї держави, називається...

Програма факультативного курсу «Психологія спілкування»
Кожна людина зацікавлена в тому, щоб уміти правильно І вдало спілкуватися, оскільки це дає їй можливість встановлювати й підтримувати...

Курсова робота
Якою стане в майбутньому сьогоднішня юна людина – важлива моральна, політична, економічна задача нашого суспільства. Роль першої...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

i.lekciya.com.ua
Головна сторінка